Читати книгу - "Втрачена пара, Алена Бондар"

Глава 71

Дивлюся на батьківський дім. Знаю його до останньої цеглинки.

Тут ми виросли з Міною, тут я починала будувати перші плани, обмірковувала витівки зі Стефом. Мабуть, вперше дивлюся на нього без трепету. Навіть із побоюванням.

Не знаю чого чекати від нашої розмови. Чи зрозуміє сестра мене, засудить. Як розкрити таємниці минулого і залишитися близькими людьми. Відчуваю німу підтримку Марка, але її недостатньо, нічого недостатньо. Я дуже боюся.

Єдина близька мені людина може стати чужою. Ні, я безмірно люблю сестру і не хочу її втрачати. Але як Міна поведе себе, це загадка.

Якщо не наважусь, то сумніви згризуть мене зсередини. І будуть отруювати мені життя.

Тяжко зітхаю і заходжу. Одразу у вічі впадає звична обстановка. Здається, що й не виїжджала нікуди. Тільки прокинулась і несуся у улюблені обійми сестри.

У будинку розпливається запах випічки. Сестренка любить кашеварити. Завжди намагалася прищепити мені цю корисну звичку. Вона була мені: другом, сестрою, матір'ю. Деколи здавалося, що цілим світом.

Заходжу на кухню, Міна відразу повертається до нас і посміхається. Ех... Сестренко, знала б ти з якими новинами я приїхала додому. Боюсь, страшенно боюсь. Стрімко перетинаю кухню, міцно обіймаю.

Намагаюся вкласти в ці міцні обійми все своє кохання. Надію, що ми все подолаємо. Що наш тендітний світ не розвалиться після сьогоднішнього. Ховаю очі у вигині її шиї. Вдихаю такий рідний аромат.

-- Сонечко... Якщо ти так сумувала, чому не приїхала раніше? - Мія так міцно мене обіймає, з якимось розпачом. Душа надривається, чи все гаразд з нею. - Мія, що трапилося. - може, я себе накрутила, але серце не обдуриш.

-- Міно, я так тебе кохаю. – говорю зі сльозами на очах. Не хочу її втрачати. – Знаєш ти найпрекрасніша сестра.

-- Так, значить мені не здалося. - відсторонюю від себе Мію і дивлюся суворо в очі. - Присядь поснідати і поговоримо. - скидаю її сльози. Бідолашна моя маленька, що ж сталося?

Усуваюсь від сестри, хоч дається мені це важко. Втрачаю орієнтири.

Сідаю за стіл і намагаюся посміхнутися. Сама розумію, що натягнута, як струна. Від Міни це не приховаєш. Марк стиснув мою руку. Він не заважає, не намагається розпочати розмову. Нині він тихо поряд, незримо підтримує.

Якось намагаюсь, змусити себе з'їсти випічку. Міна зробив мою улюблену. Не хочу її ображати, але кусок у горло не лізе.

Гнітюча тиша на кухні. Невелика відстрочка перед вибухом.

-- Сонечко може нам поговорити наодинці? - можливо без перевертня Мія трохи розслабиться і пояснить, що її так гнітить. Перекладаю погляд на хлопця. - Вибач, але ми практично не знайомі, а розмова буде серйозна.

– Ще встигнемо познайомитись. Але я не піду. - маля зовсім розклеїться якщо позбудеться моєї підтримки. Її сестра поки що не знає про наші стосунки. І розумно припускає, що без сторонніх, Мія буде говіркою.

-- Мія, що трапилося? - подивилася у її очі, а там страх. Серце стиснулося. - Чого ти боїшся? Розкажи мені, ти ж знаєш, ми знайдемо рішення.

Розумію, що своїм мовчанням лише нагнітаю. Потрібно набратися хоробрості та спитати. Досить малодушно відмовчуватися. Можливо, сестра і не знає нічого.

– Я хотіла спитати про моїх батьків. - ком стає у горлі. Тример проходить по руках. – Про справжніх батьків. – дивлюся вичікувально. Міна мовчить. Бачу в її очах розуміння. Але вона так само не хоче нічого говорити.

Міна підводиться і відходить до вікна. Напруга зростає. Нині все тисне на мене, навіть рідні мури.

– Міна я маю право знати. - на подив голос не тремтить, кажу впевнено. Причаїлася, як перед кидком. Наразі вирішальний момент, від її слів залежатимуть наші подальші стосунки.

-- Коли мені було тринадцять років... Увечері мама принесла немовля. – поринаю у спогади. Вони як яскраві спалахи. - Ти розумієш, що сказати мені, що це моя сестричка було мало. У такому віці розуміють, що мати не народжувала. - перекладаю дихання. - Мати вручила мені тебе, сказала доглянути. Вона пішла в кімнату до батька, не знаю, про що вони говорили, але їх не було довго. – самотня сльоза скотилася по щоці. - Ти була така крихітна, дивилася на мене довірливими очима... Тягнула свої ручки до мене. Тоді я вже не думала , чия ти. Мені дуже сподобалась маленька дівчинка, яку я тримаю на руках. – обернулася до сестри. Мія сидимо і не дихає, вбирає кожне слово. – Я тебе годувала, а ти довірливо заснула. Маленькій дитині багато не треба. Я тебе покохала з перших хвилин нашого знайомства і зараз кохаю. Ніколи не сумнівайся у цьому. – знову відвернулася до вікна. Говорити про батьків важко, навіть через стільки років. – Вони запросили мене на розмову, то й пішла з тобою на руках. Мати хотіла забрати, але я відмовилась. Ми ніби зродилися тієї миті. Вони знали не багато. Твоїми батьками були відьми та перевертень. Вогняна магія дісталася у спадок , мабуть. Вони приїхали з іншого міста, тут ховалися. Ганімі, не визнані. Я так зрозуміла, що перевертень був не простий. І його союз з відьмою не прийняли. Скажу більше, її спробували знищити, поки вона ще не завагітніла. Як вони дісталися до нас не зрозуміло, але через деякий час їх вистежили. Мати не називала імен. Мене попередила, що ми переїдемо у інший район і щоб я всім казала, що ти моя рідна сестра. Твої батьки побоювалися, що тебе вб'ють. Вони пішли тієї ж ночі і не повернулися. Пізніше мати випадково дізналася, що їх знайшли мертвими, їх розірвали перевертні. Єдине, що вона знала те, що вони приїхали з Вікірії. - замовкла, обхопила себе руками.

Мія підійшла до сестри і обняла зі спини. Міна беззвучно плакала. Видно, що для неї це була важка розмова.

-- Сестричка, я тебе кохаю. І ти завжди будеш для мене рідною. - сльози полилися з очей, але розумію, що не мені зараз складно. - У мене є гени батька і ми дізналися, який у мене звір. Цікаво? – Міна стрімко повертається.

– Звичайно, сонечко цікаво. – витираю її сльози. Моя ніжна дівчинка, яка стільки страшної інформації сьогодні дізналася і тримається.