Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

− І це робить тебе ще ідеальнішою с-с-самочкою для мене, − тут же перемикається нестерпний змій.

− Чому ви мене самочкою постійно називаєте? Це неприємно. Я людина.

− Ти жіноча особина людської рас-с-си. С-с-самочка, с-с-смачна, с-с-спокуслива, − вискалюється ікласто цей нестерпний тип. От дражнить же. На що завгодно можу закластися.

− А ти тоді хто? Самець на-агара? – іронічно здіймаю брови.

− Ось. Бачиш-ш-ш, ти вже розібралася, − вискал стає ще ширше. – Саме так, с-с-самець. Іди сюди, маленька, покажу, як ми ідеально одне одному підходимо, − знову тягнуться до мене загребущі руки.

Але тут мій нюх вловлює запах гару і я, розлючено скрикнувши, різко обертаюся назад до поверхні для смаження.

− Чорт. Пригоріли. От що буває, коли мене відволікають, − бурчу, зіскрібаючи почорнілі оладки й викидаючи їх в смітник. Згадую, хто саме став причиною моєї неуважності, завмираю розгублено: − Як ти думаєш, вона нас слухає?

− Практично впевнений, що так, − киває мій співрозмовник, націлюючись на тарілку зі смаколиками.

− Але я не відчуваю нічого, − мимоволі хмурюся.

− А ти завжди відчуваєш її увагу перед тим, як вона з'являється?

− Ні.

− А вона в такі моменти точно спрямована на тебе. Отже, ти не можеш бути впевнена, що завжди відчуваєш, слухає вона тебе, чи ні, − констатує Шоа-дар, поцупивши черговий охололий оладок.

− А ви, відчуваєте?