Читати книгу - "Холодний Яр"

Ця „братія“ під кличем боротьби з „бандитизмом“ грабувала і вбивала, насилувала жінок, палила хати.

Правою рукою Сендера був здоровенний конокрад із Бондурової — Сірий, якого Сендер вирятував від смерти під дрючками селян, що упіймали його з парою крадених коней.

Чека й повітова влада, були цим відділом дуже задоволені, бо хлопці були відважні, не рівня міським жидам, що служили в чека.

Та все таки, коли б не близість червоних частин — Сендер, проти ночі, у Ставидлах не закватирувався би. І так він розмістив своїх кільканадцять міліціонерів у двох хатах, забрав до них декілька заложників-селян, та оповістив, що відразу будуть перебиті, коли б хто зробив напад. Це був добрий розрахунок, бо коли б уночі до села ввійшов який партизанський відділ, за який село не могло відповідати, то рідня заложників попередила би міліцію, щоб урятувати життя своїм близьким.

На хутір увечері міліція не піде, та зрештою, наш господар не належав до „підозрілих“, що могли притягнути увагу Сендера.

Радимося з Олею, що робити.

Обходити ніччю два села полями — можна легко заблудити. До того, на ніч узявся сильний мороз із вітром, що крутив у полі сухим снігом.

Рішаємо переночувати, а раненько обійдемо Ставидла полями й підемо в село де стоїть червона піхота. Я залишуся на краю села у її знайомих, а вона піде і за одним заходом вивідає силу тієї частини, бо з нею нам теж може доведеться мати сутички.

Після вечері, господиня постелила нам на ліжку під теплою грубою у другій кімнаті. Господарям ми сказали, щоби вночі не відмикали дверей, не попередивши нас, коли б хтось стукав. Вікна у нашій кімнаті були щільно закриті із середини дощаними віконницями. Поклавши під подушку револьвери і Гранату, роззуваюся, скидаю жіночий одяг та нагрудник, із клоччям і сідаю під грубку грітися.

Оля перетирала свойого бравнінґа. Скінчивши, поклала револьвера на столик і задумалася, втопивши погляд у вогнику каганця.

Я залюбувався нею. Була в цю хвилину надзвичайно гарна. Мала хвилясте чорне волосся, тонкі чорні брови... ясні блакитні очі, що у півтемряві — видавалися темними і глибокими. По чолі перебігали тіні якоїсь упертої нерадісної думки. Щось згадувала...

Перериваю її задуму.

— Над чим, Олю, задумалася?

Якийсь час не змінювала пози. Потім повільно повернула до мене обличчя.

— Думаю, як там тепер нашим хлопцям в землянках у Холодному Яру... Невесело...

— Неправда, Олю... Думаєш над чимсь прикрим для тебе. Покинь... Іди до мене, я тобі казочку оповім...

Сумно усміхнулася.

— Добре... Я люблю слухати казочки.

Роззувшися лягла на ліжко і поклала голову мені на коліна.

— Ну оповідай. Тільки цікаву...

— Щож тобі оповісти?.. Ну — слухай...

В одному царстві, в одному государстві, що ним неправдою і підступом заволодів сусідній цар — ріс дрімучий ліс. У тому лісі, до величезних дерев, був прикований важкими ланцюгами, страшний звір. Слуги завойовника-царя знущалися, пекли йому тіло розпаленим залізом, насміхалися з нього... Та звір був терпеливий. Колиж уривався йому терпець, він грізно ричав і потрясав деревами. Та міцні були ланцюги...

І в тому ж лісі, в глибокому підземеллі — спала царівна. Теж закована у важкі ланцюги. Часом вона ворушилася у свойому віковому сні, й тоді тріщали на ній ланцюги, тряслася земля, а звір підіймався і кидався на ворогів. Та вірні слуги царя не дрімали і накидали на них нові, ще міцніші окови, бо віщуни сказали тому цареві, що як царівна встане, то вирветься на волю звір й розіб’є його трон. І цар посилав все нових ковалів та вояків. Та однієї весни...

Оля по дитячому, капризно скривила уста.

— Знаю цю казку. Тієї весни я вже була велика...

— Ну то я розкажу тобі другу. У тому самому царстві, у тому ж лісі, — був лісник. І було в нього багато-багато синів й одна-єдина дочка. Всі брати дуже любили свою веселу сестричку, але вона часом чогось нудьгувала, ховалася від них у ліс і там плакала. Один із братів, що любив її може найбільше, болів душею, коли бачив її задуману, заплакану, і хотів щоби...

— Він звався — Юрко. Знаю й цю казку. Ти не умієш оповідати правдивих, дурненьких казочок, які присипляють душу... Мовчи краще... Я хочу трішки подумати.

Заклавши руки за голову і прижмуривши очі, веселі спогади з недавнього минулого.

Оля знову задумалася.

Сперши голову на стіну, сам занурююся у невеселі думки.

За якийсь час відганяю їх і нахилившися над Олею — пригортаю її до себе. Вона відкрила очі, якось здивовано глянула на мене і знову примкнула їх. Моя рука відчула биття її серця. На моїх колінах лежав бойовий товариш... Та... ті пухкенькі свіжі уста — так приваблювали до себе. Повільно нахиляю до них свої. Оля злякано вихапала з-під голови руку і розгородила нею наші уста.

— Не треба, Юрій... Неможна...

Це не було „неможна“, яким дівчата часом продовжують собі приємність очікування поцілунку. В її голосі було щось, що примусило мене відразу ж облишити свій замір і винувато поцілувати їй пальці.

Обличчя її скривив душевний біль. Здвигнувши брови, намагалася перемогти спазми в горлі. Та дві зрадливі сльозини таки викотилися з-під рісниць.

Тепло пригортаю її.

— Олю, рідна, що тебе мучить? Поділися зо мною... Тобі буде лекше... Може я тобі щось пораджу...

Оля гірко усміхнулася й довірливо присунула голову до моїх грудей.

— Порадити ти мені нічого не можеш, але тобі скажу, чому мені тяжко. Нікому я ще цього не говорила. Але ти краще, як хто інший, зрозумієш мене, бо... ми з тобою трішки „товариші по нещастю“... Я знаю, що ти в нашому суді перший підписав смертний вирок для дівчини, яку любив може понад своє життя. Вона, розгубившися від горя, зрадила нашій справі, думаючи, що вирятує цим тебе від смерти. Тобі було важко, боляче, але пам’ять про неї назавжди зостанеться в твоїй душі святою. А в мене... А я...

Голос її перетявся і, напружившись усім тілом, вона перемогла ридання. Заспокоївшись, взяла мою руку і притиснула її до свойого обличчя.

— Ви всі думаєте, що я дівчина... Чотири роки тому, сімнадцятьлітньою гімназісткою, я закохалася була у блискучому кавалерійському