Читати книгу - "Королівство шахраїв"

в Бочці, не здатні навіть торкнутися одне одного, не затнувшись. Але вони спробували. Він спробував. Можливо, вони зможуть спробувати ще раз. Дурнувате бажання, сентиментальна надія дівчинки, у якої не вкрали початок життя, якої не торкався батіг Цьоці Гелін, яка не вкрита ранами й яку не розшукує закон. Каз посміявся би з її оптимізму.

Інеж подумала про Дуняшу, свою тінь. Про що вона мріяла? Про трон, як підказував Матаяс? Про чергове вбивство, присвячене її богові? Мара не сумнівалася, що знову зустрінеться з дівчиною кольору слонової кістки та бурштину. Вона хотіла вірити, що, коли настане час, вийде із сутички переможницею, проте не могла заперечувати Дуняшиних талантів. Можливо, вона і справді була принцесою — дівчинкою благородної крові, яку навчали мистецтва вбивати, призначеною для величі, наче героїня казки. Тоді хто така Інеж? Перешкода на її шляху? Данина на вівтарі смерті? «Сулійська акробатка-тюхтійка, яка б’ється, як пересічний вуличний головоріз». А можливо, на ці вулиці Дуняшу привели Святі Інеж? «А хто пам’ятатиме дівчисько на кшталт вас, пані Гхафа?» Можливо, саме так їй доведеться заплатити за всі життя, які вона забрала.

Можливо. Але не тепер. Вона досі має розрахуватися з деякими боргами.

Інеж зашипіла, ковзнувши вниз стічною трубою і відчувши, як розгорнулася перев’язка на стегні. Вона залишить на стінах будинку кривавий слід.

Вони наближалися до Рейки, проте Мара лишалася в затінку й переконувалася, що між нею й Казом зберігається достатня відстань. Він якимось чином відчував її присутність там, де не міг відчути ніхто інший. Хлопець часто зупинявся, не знаючи, що за ним спостерігають. Нога непокоїла його більше, ніж він удавав. Але в Рейці Мара не втручатиметься. Принаймні в цьому погодиться з його бажаннями, бо Каз мав рацію: у Бочці єдиною суттєвою валютою була сила. Якщо Бреккер не зустрінеться із цією проблемою сам на сам, він може втратити все — не лише шанс на підтримку Покидьків, але й шанс, що зможе коли-небудь знову вільно прогулюватися Бочкою. Інеж часто хотілося трохи збити з нього пиху, але вона не могла примиритися з думкою, що побачить Каза позбавленим своєї банди.

Мара стрибала дахами Гроенстраат, рухаючись маршрутом, який вони проклали разом, і досить швидко в полі її зору розгорнувся затильний бік Рейки — вузької будівлі з обшитими ґонтом і чорними від кіптяви шпилями, яка кривобоко спиралася на сусідню.

Скільки разів Інеж наближалася до Рейки під точнісінько цим самим кутом? Для неї це було повернення додому. Дівчина упізнала Казове вікно на горішньому поверсі. Вона провела безліч годин, умостившись на тому підвіконні, годуючи воронів, що збиралися там, і слухаючи, як він складає плани. Нижче і трохи лівіше виднівся край вікна її власної спальні. Інеж спало на думку, що, хай там як мине аукціон, це може бути її останнє повернення до Рейки. Вона може більше ніколи не побачити, як Каз сидить за столом, не почути гупання його ціпка, що підіймається розхитаними сходами Рейки, підказуючи Інеж своїм ритмом, була це гарна ніч чи погана.

Дівчина спостерігала, як Бреккер незграбно зліз із краєчку даху і зламав замок на своєму власному вікні. Коли він зник із поля зору, Інеж рухалася далі стрімким просмоленим шпилем до іншого боку Рейки. Неможливо було увійти тим самим шляхом, що й Каз, не викривши себе.

На фасаді будинку, під самим дахом, дівчина знайшла старий гак, яким користувалися, щоб підіймати вгору вантажі. Вона схопилася за нього, не зважаючи на невдоволене туркотіння наляканих голубів, і штовхнула ногою вікно, зморщивши носа від смороду пташиного посліду. Інеж ковзнула всередину, рушила далі кроквами і знайшла собі місце в затінку. Потім трохи почекала, непевна, що робити далі. Якщо хтось подивиться вгору, то може побачити, що вона влаштувалася в куточку, наче павук, яким Інеж була; утім, чому б комусь спало на думку так учинити?

Унизу, на сходовому майданчику, вирувала діяльність. Вочевидь, святковий настрій ранкового параду наповнив собою весь день. Через вхідні двері з’являлися та йшли люди, перегукувалися одне з одним, сміялися і співали. Кілька членів Покидьків сиділи на скрипучих дерев’яних сходах і передавали одне одному пляшку віскі. Зееґер — один із улюблених викидайл Пера Гаскеля — і далі видував на свищику ті самі три ноти, на які був спроможний. Ватага бешкетників висипалася з дверей: хлопці, затинаючись, рушили до входу з карканням і вересками, наче дурники, тупотіли підлогою, наштовхуючись один на одного, мов зграя голодних акул. Усі були озброєні руків’ями сокир, прикрашеними іржавими цвяхами, дрючками, а також ножами та вогнепальною зброєю, а в декого навколо скажених очей були намальовані воронячі крила. Між ними Інеж помітила кілька Покидьків, які не поділяли загального збудження: Аніку з копицею білявого волосся, жилястого Роедера, якого Пер Гаскель радив Казові використати як павука, та кремезних вибивайл — Кееґа й Піма. Вони підпирали стіни і невдоволено ззиралися, поки інші хизувалися й галасували. «Вони — найбільша Казова надія на підтримку», — подумала дівчина. Наймолодші члени Покидьків, діти, яких привів і згуртував Каз, ті, хто працювали найважче й виконували найгіршу роботу, тому що були новачками.

Але що саме Каз мав на думці? Він увійшов до свого кабінету навмисно чи просто тому, що туди найлегше було дістатися з даху? Чи збирався він поговорити з Пером Гаскелем наодинці? Зі сходового майданчика було видно всі сходи. Казові не вдасться навіть почати спускатися, не привернувши до себе увагу кожного, якщо він тільки не планує замаскуватися. А як він збирається подолати сходи зі своєю хворою ногою так, щоб ніхто не впізнав його ходу, вона взагалі не розуміла.

Групка людей, що зібралися внизу, зайшлася радісними вигуками. Зі свого кабінету з’явився Пер Гаскель — сива голова рухалася в натовпі. Для сьогоднішніх святкувань він вирядився в найкращі шати: камізельку в багряно-срібну клітинку та штани з візерунком із гусячих лапок — не йшов, а вишивав, чисто тобі володар Покидьків, банди, яку Каз зібрав практично з нуля. Однією рукою він розмахував своїм улюбленим капелюхом із пір’ям, а в другій тримав паличку для прогулянок. Хтось причепив на неї карикатурного ворона з пап’є-маше. Від цього Інеж ледве не знудило. Каз був Гаскелю ближчим за сина. Відлюдного, жорстокого сина-вбивцю, то й що?

— Гадаєш, ми впіймаємо його цієї ночі, старий? — поцікавився Бастіан, гупаючи собі по нозі огидним на вигляд дрючком.

Гаскель підняв свою паличку, наче скіпетр.

— Якщо хтось і отримає винагороду, так це мої хлоп’ята! Хіба не так?

Усі схвально заплескали.