Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

кроки, ми маємо побачити дівчину й довідатися, чи згодна вона вказати нам на того Монкса, звичайно, за умови, що він матиме діло з нами, а не з правосуддям. Коли ж вона не схоче чи не зможе цього зробити, тоді слід домогтися, щоб вона сказала, які кубла він відвідує і який він із себе, щоб ми могли його впізнати, її не можна побачити раніше, ніж у неділю ввечері. А сьогодні тільки вівторок. Тож я радив би поки що нічого не розпочинати й нікому про це не казати, навіть Оліверові.

Хоча містер Лосберн з кислою гримасою зустрів цю пропозицію, яка прирікала його на бездіяльність протягом цілих п’яти днів, він змушений був визнати, що досі ніякий кращий план не спав йому на думку; а оскільки і Роза, і місіс Мейлі рішуче підтримали містера Браунлоу, то пропозиція цього джентльмена була прийнята одноголосно.

- Я дуже хотів би,- мовив він,- взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи,- а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні - судити вам.

- Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого,- сказав лікар.

- Це треба вирішити більшістю голосів,- мовив містер Браунлоу.- Хто він?

- Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді,- відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.

Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.

- Ми, звичайно, зостанемось у місті,- сказала місіс Мейлі,- доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.

- Браво! - вигукнув містер Браунлоу.- Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.

З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.

Розділ XLII

 

Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці

 

 

Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.

То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити,- в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив’язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.

Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:

- Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.

- Якби ти знав, який у мене важкий клумак,- захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.

- Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! - вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече.- О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!

- Ще далеко йти? - скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.

- Далеко?! - Та ми вже, вважай, прийшли,- відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе.- Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.

- До них іще добрі дві милі, а то й більше,- зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.

- Дві милі чи двадцять миль - годі тобі базікати,- сказав Ной Клейпол, бо це був він.- Вставай, і ходімо далі, а то - попереджаю! - я тебе так штурхону, що враз підхопишся!

Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.

- Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? - спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.

- Звідки я знаю? - огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.

- Добре б десь поблизу,- з надією в голосі мовила Шарлотта.

- Ні, не поблизу,- відказав містер Клейпол,- а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!

- Але чому?

- Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого