Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Почався багрянолистий вересень. Діти пішли до школи. На другий день, коли Ніна Матвіївна проводила у шостому класі урок ботаніки, двері тихенько відчинилися і на порозі з’явилася постать Каті. Вона була в тому самому вишитому лляному платті. Клас ахнув від несподіванки. Славко аж підвівся з-за парти. Ніна Матвіївна зачудовано дивилася на дівчинку.

— Славку, — почувся мелодійний голос Каті. — Я прийшла…

— Що це означає? — розгубилася Ніна Матвіївна, дивлячись то на Славка, то на Катю. — Хто ти така? Славко Лісовий, що це за новина?

— Ніно Матвіївно, — затинаючись, сказав Славко. — Це Катя… Вона буде вчитися у нас… в шостому класі…

— Чому ж одразу не сказала? — невдоволено мовила учителька, звертаючись до дівчинки. — Як прізвище? Ти була у директора?

— Ні, — тихенько відповіла Катя, не зводячи погляду з Славка. — Я так. Він мені сказав — я прийшла.

В класі почувся гомін, хтось дурнувато загиготів. Славко гнівно глипнув туди — то сміявся Прі, прискаючи в долоню.

— Тихо, діти, — сказала Ніна Матвіївна. — Дивна ти дівчинка. Ну та гаразд. Сідай. Ось там є вільне місце, в першому ряду. Як тебе записати, як твоє прізвище?

— Можна просто — Катя. Так краще.

— Може, й краще, — здивовано мовила вчителька, — але мені треба знати прізвище…

— Запишіть — Далека, — усміхнулася Катя, сідаючи.

— А чому ти в такому вбранні?

— Хіба погано?

— Та ні. Але ж таке вбрання годиться для сцени, а не для школи…

— У мене лише таке, — лагідно відповіла Катя. — Це моє улюблене…

— Ну гаразд, продовжуємо урок.

— Задавака, — прошепотіла з-за Славкової спини Ліна. — Вирядилася, як пава. Фокусниця. А ти знову витріщив очі на неї?

Славко косо глянув на подругу. Обличчя в неї почервоніло, очі ревниво блищали.

— І чого ти така? Заїло?

— Дуже вона мені потрібна! — пирснула Ліна. — Кривляка!..

— Вона ж тебе не зачіпає…

— Зате ти її мало не ковтнеш!

— Влюбився, — під’юдила Лінина сусідка, білява Настя.

— Тихо, — зауважила Ніна Матвіївна. — Сьогодні ми розглянемо внутрішню будову вишневої квітки. Кожен з вас знає це дерево, їв його плоди, милувався квітами. Тепер ми проаналізуємо, як відбувається розквітання, запліднення і розвиток у вишні. Ось, будь ласка, гляньте на цей малюнок: тут квітка вишні в розтині…

Славко позирнув праворуч. Катя широко розплющеними очима дивилася на вчительку, на діаграми, на малюнок, і в її погляді відбивався незвичайний подив. Ніжні рожеві вуста ледь помітно ворушилися, ніби дівчина щось шепотіла. Хлопець замилувався нею. Яка вона дивна! Ніби казкова царівна. І одягнена не так, як всі. Просто й прекрасно. Чому вчительці не сподобалося? Невже гарно, коли всі в коричневій формі? Он у лузі скільки квіточок, а всі — різні… Хто ж вона — Катя? Спокійна якась, велична. Ніби й не підліток. Треба ближче познайомитися з нею, дізнатися, в кого вона поселилася, чому прибула в село…

— Славко Лісовий! — почувся різкий голос Ніни Матвіївни. — Ти про що замислився?

Хлопець стрепенувся, встав за партою.

— Я… я не замислився. Я слухаю…

— Про що я розповідала?

— Про квітку вишні…

— То ми слухаємо. Що ти знаєш про квітку?

— Ну… квітка у вишні біла…

Клас гримів од реготу. Тільки Катя здивовано оглядалася на своїх нових товаришів, ніби бентежилась тим сміхом.

— Глибокі відкриття, — удавано серйозно сказала Ніна Матвіївна. — Отже, ми дізналися з твоїх вуст, що квітка у вишні біла. Далі, далі…

— Бджоли її люблять, — розгубившись, видихнув Славко. — Просто цілий рій дзвенить, як вишня розквітає. Мед з неї беруть. Тоді дуже приємно дивитися на сад. Ніби марево, мовби казка…

— Гм, — озвалася Ніна Матвіївна. — Це все лірика. А ми хочемо чути про те, що вже розповідалося. Яка будова квітки, як відбувається запліднення і так далі…

— Я… не дочув….

— Катю, — звернулася вчителька до новенької, — може, ти доповниш те, про що так яскраво розповів Славко?

Катя вийшла з-за парти, зупинилася серед класу, потім підійшла до вікна. Учителька мовчки, але з подивом, стежила за нею.

— Нічого не збагну. Де ти виховувалася? — нарешті вимовила вона. — Чому вийшла посеред класу без дозволу?

— Мені так легше, — сказала Катя. — Вільніше. За партою довго сидіти незручно…

— Гм. Ти, може, стоячи запропонуєш вчитися?

Прі весело загиготів, його підтримали ще хлопці та дівчата. Відчувши іронію Ніни Матвіївни, вони почали потішатися над новенькою. Катя спантеличено обвела клас ясно-синім поглядом, мовчки знизала плечима.

— Гаразд, — махнула рукою вчителька. — Тихо. Щоб я чула, як муха пролетить. Катю, ми слухаємо… Розповідай своїми словами, тільки по суті. Ось малюнок. Тут показано розтин…

— Мені не треба малюнка, я люблю квіти живі. На малюнку квіти мертві. Не відчуваєш ні тремтливих ніжних тичинок, ні сонячного пилку на них, ні ласкавих пелюсточок. Я люблю блукати луками, лісами, літати понад садами…

— Літати? — здивувалася вчителька.

— Літати…

Славко прислухався до її мови, і знову невідступно в його свідомості роїлася, пульсувала палюча думка: вона неземна, вона зовсім не те, чим здається отут, перед ними…

— Ти, певно, говориш про політ у думці? — запитала Ніна Матвіївна.

— І в думці. Чудово зупинитися над квітучим садом і стати на якусь хвилю ним…

— Ким?

— Садом, — усміхнулася Катя. — Славко гарно сказав перед цим. Бджоли і квіти. Як вони люблять одне одного…

— Катю, це — поезія. А ми вивчаємо квітку вишні!

— А квітка — то ж найвища поезія, — здивовано відповіла дівчинка. — Квітка — то поезія сонця, зірок. То очі неба на планеті. Хочеш познайомитися з сонцем, познайомся