Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

«Захоплений усім тим, що пише мені князь про клопоти кам’янецького коменданта; однак прошу про одне, якщо, звичайно, мій лист застане вас у Кам’янці, щоб князь застеріг коменданта: під будь-яким приводом він не повинен допустити, щоб турки побачили його красуню-дружину. Не потрібно цим панам давати ще один привід, який розпалить їх для захоплення цієї місцевості. Такий привід може змусити їх перейти від оборони до атаки, а потім і до захоплення фортеці, незважаючи на добре навчений гарнізон і його коменданта».

Де Лінь із задоволенням прочитав ці рядки господарям і… тут же запропонував проїхатися до району бойових дій.

Наступного дня графиня Софія і князь де Лінь вирушили в напрямку Хотина. Увійшовши до штабного намету, наші мандрівники одразу ж відчули напружену атмосферу, принаймні, тон у учасників бесіди був підвищений: принц Кобург із генералом Салтиковим, жестикулюючи, щось доводили генерал-майору князю Прозоровському, який був представником Української армії. Цесарець — генерал-майор Левнер, стоячи дещо осторонь, поки не втручався у розмову. Стримано привітавши графиню Софію, принц Кобург запросив її на обід, а поки дозволив оглянути позиції союзницьких військ.

Супроводжувати графиню зголосився черговий офіцер, високий полковник, такий собі красунчик із закрученими вусами. Полковник відразу ж почав засипати Софію компліментами, бравуючи при цьому військовими термінами, щоб підняти свою значимість у очах Софії.

— Ось тут, графине, — полковник показав на траншеї і батареї, — розташовані цесарські солдати. На жаль, у нас зараз дуже мало облогових гармат, а тому дванадцятифунтові ядра ледве досягають бруствера, а гранати напівмортирних єдинорогів ніякої дії не спричиняють. А ось там наш єгерський пост.

— Для чого він, полковнику?

— Усе просто, графине. Вони не пускають ворога користуватися джерельною водою.

Турки у фортеці, побачивши даму на передовій, зробили кілька пострілів з гармат. Одне ядро розірвалося в сотні метрів від Софії, інші — ще ближче. Полковник як по команді плюхнувся на землю, а на вустах генеральші з’явилася стримана усмішка.

Зніяковілий полковник підвівся і зі словами «тут небезпечно, графине» запропонував Софії повернутися до табору. Столи в наметі-їдальні вже ломилися від різних страв. Софія озирнулася: навколо, крім офіцерів, було багато жінок і цивільних.

— Ви що, возите з собою весь двір? — засміялася графиня, звертаючись до принца Кобурга.

— Що ви! — випередив Кобурга генерал-аншеф Салтиков. — Ось у князя Потьомкіна справді пишний двір, а в нас так, похідний варіант — найближчі друзі й подруги.

— А на столі суто фронтова, армійська їжа? — іронічно посміхнулась Софія, дивлячись на вишукані страви.

— Так, графине, звичайно. Що Бог послав, те і їмо. Доводиться у всьому себе обмежувати.

— Добре, зроблю і я свій внесок до вашого фронтового раціону — обов’язково надішлю вам чогось смачненького.

— Спасибі за участь, графине, — томно закотив очі принц Кобург. — А ще краще, якщо ви привезете це смачненьке особисто. Нам буде вдвічі приємніше.

— Домовилися. Думаю, ви протримаєтеся місяць?

— Усе залежить від ворога, мадам, — наскільки у нього вистачить терпіння.

— Даю вам пораду: обідати не в закритій палатці, а на відкритому майданчику, щоб турки бачили, чого вони себе позбавляють. І бажано, щоб під час обіду вітер дув у бік фортеці. Моральний духи захисників швидко піде на спад.

— Цікава думка, графине. Але тут можливий і інший варіант: швидкі вилазки з боку ворога з метою захоплення провіанту.

Обід виявився смачним та ситним і пройшов дуже весело. Всі присутні щиро жалкували, що графині де Вітте потрібно повертатися додому.

Наприкінці серпня Софія, як і обіцяла, знову вирушила в прифронтову зону Хотина. На цей раз принц Кобург і граф Салтиков здалися їй втомленими. Турки як завжди виявляли наполегливість і не звертали уваги ні на утиски з боку союзницьких військ, ні на листи з погрозами або з пропозицією проявити розсудливість. Граф Салтиков вимагав негайного штурму, але принц Кобург м’яко відхиляв його наміри.

— Панове, — звернулася до воєначальників графиня Софія, — я бачу, не все гаразд у вашому королівстві.

— На жаль, графине, — принц Кобург відвів очі, — вікторія поки що відкладається. Ось складаємо чергову депешу сераскиру Джур-углу-паші та коменданту Осман-паші з пропозицією здати фортецю.

Софія задумалася на мить, потім загадково усміхнулася і, нарешті, промовила:

— Дозвольте написати мені. Думаю, що я, жінка, зможу знайти переконливіші слова. Тільки в мене одна умова.

Принц Кобург поглянув на генерала. Той мовчки кивнув.

— Що ж це за умова, графине?

— Ніхто, крім мене, не повинен знати змісту листа.

— Навіть ми?!

— Ніхто, — і Софія знову подарувала їм чарівну усмішку.

Графині дали перо і папір та вийшли з намету.

Нам невідомо, що саме написала графиня Софія де Вітте, і напевно, ми про це ніколи не дізнаємося; були це прохання чи погрози, а може, використовувала Софія ніжні слова або міцні стамбульські вислови. Але наступного дня, 4 вересня 1788 року, з фортеці прибула делегація з умовами здавання фортеці. Генерал Салтиков негайно направив до командуючого Українською армією фельдмаршала Румянцева генерал-ад’ютанта князя Салагова з депешею.

Фельдмаршал записав у «Журналі військових дій Української армії»:

«…прибув кур’єр від пана генерал-аншефа графа Салтикова, який рапортом своїм доніс, що ворог не в змозі більше терпіти різні утиски, що робляться з нашої сторони, і нарешті, паші Хотинські 4-го числа цього місяця вислали до табору пана генерал-аншефа обраних від міста людей, які, сповістивши, що фортеця добровільно віддається, просили, щоб тільки зробити їм деякі поблажливості, і як ці послані уповноважені були ухвалити договірні статті, то з нашого боку для цього ж предмета призначений був пан генерал-майор князь Прозоровський, а з цісарського пан генерал-майор Левнер…

…Хоча ж ці умови і занадто поблажливі для такого настирливого і віроломного ворога, але пан генерал-аншеф граф Салтиков тим виправдався перед головнокомандуючим, що принц Кобург наполіг