Читати книгу - "Закляття відьмака"

ж був ребе Мерхав, — що горить садиба Білого Лицаря. Ребе збудив вартового. Той зняв алярм. А ребе Мерхав ще й крикнув, хто горить. Зразу вояки Білого Лицаря, а їх у замку десь із п’ятеро, кинулися вниз на Поділ. Ребе Мерхав, хоч тоді вже постарішав, теж поспішив за ними. Він казав, що це Боже благословення, що садиба загорілась у повну тишу! Ні вітерцю, ні павітру від ріки чи з пагорбів. Міщани вибили браму й двері в будинку. То ще встигли витягти багато речей і самого господаря. Він був геть обгорілий. Як люди у великих пожежах гинуть — скоцюрбившись і руки ніби перед лицем тримав. Ну, всі й подумали, що він згорів. Але ребе Мерхав побачив, що обгоріла кров запеклася трьома гулями в Лицаря на боці, на грудях і на стегні. Ребе Мерхав миттю зрозумів: Білого Лицаря закололи і вкинули у вогонь! Так йому його досвід і лікарська наука сказали!.. І, поки міщани, стражники та воїни заливали водою палаючий будинок та витягали з полум’я речі, ребе Мерхав обстежив усю садибу. І в істобці для прислуги знайшов ще двох мерців — посічених на смерть служниць.

У стайні все було гаразд — тільки коні рдилися від галасу, пожежі та густого диму. Остання будівля в садибі — зимник, де зберігали всякі припаси, привернула увагу ребе Мерхава. Там біля порогу лежала татарська шапка. Ребе Мерхав відчинив двері в зимник і побачив побитого, непритомного, але живого татарина-сторожа. Лікареві не треба давати поради, як приводити до тями побитого! За кілька хвилин татарин уже сидів і розповідав.

У домі Лицаря вночі була велика крадіжка — геть усе золото вийняли із скрині. Подумали, що хтось із своїх. Зробили трус. У речах кухаря знайшли дорогий гаманець. Саме той, у якому зберігалися золоті монети. Тоді кухарчука заперли в зимник, а татарина поставили стерегти зимник. Ключниця потім приходила і попереджала, ніби цей кухарчук ворожбит і його треба остерігатися, хоча він і зачинений. Але татарин легковажив її словами, думав: яким же може бути ворожбитом такий молодий і привітний хлопець? Але сталося так, як і казала ключниця, — серед ночі почав кухарчук відчиняти двері. Коли двері відчинились, проти сторожа постав кухар з довгою жердиною в руках. Стражник-татарин із шаблею — до нього, а той замахнувся жердиною, і тут тільки страж побачив — не жердина це, а бойовий ціп! То було останнє, що він бачив, бо удар ціпом оглушив його. Живим він лишився, певно, тільки завдяки своїй шапці!..

Коли ребе Мерхав сказав, зі слів татарина-стража, що кухар був молодий, я зразу зрозуміла, що це Ілляш із нашого заїзду. Після бійки між вояками та водогонами в нас у корчмі не було вже кому готувати їжу. Бо і куховарка Марія пішла від нас. Вона забрала свого покаліченого коханця, поклала його на возика й подалася геть із тих місць. Більше ми її не бачили… Почали розслідувати далі і взнали, що того дня, якраз на світанку, небіж Білого Лицаря і його ключниця покинули місто через Хрещатийську браму. Він верхи, а ключниця, переодягнена його джурою, вела за вузду гнідого сумного коня…

Погоня нічого не дала. Подорожні й прочани бачили їх на шляху до Звіринця. Але як не випитували — ні на хуторі, ні у Видубичах їх не бачили. Кілька днів шукали по всіх околицях, по всіх шляхах. І тут діяли якісь чари — їх одночас помітили на кількох шляхах в одні й ті ж дні… Коли ребе Мерхав сказав, ніби кухар Білого Лицаря — чародій, я не повірила і сказала про це тихо татусеві. А він і каже: «Ребе Мерхав! Будьте свідком! При вас мені моя доня сказала, що Лицарів кухар — то наш колишній слуга-кухарчук Ілляш. І я вам свідчу, запам’ятайте, цей хлопець не міг красти ні срібла, ні золота! Пройде час, і все виявиться. Він не чарівник і не злодій. Це все штуки ключниці й Лицаревого небожа. На Ілляша вони звернули, щоб від себе відвести підозру. А самі зарубали і Лицаря, і служниць. І татарина по голові вдарили. А він збрехав, бо заснув і вигадав про бойовий ціп. І як ви, ребе Мерхав, вчена людина, в Солуні у мудреців вчилися, могли повірити в той бойовий ціп?»

Ребе Мерхав звів руки, як зараз пам’ятаю, і звертається не до татуся, а до мене: «Я в чародійство не вірю. Я вірю в науку і спритність. Але скажіть — де ж подівся кухарчук? Чому його не вбили змовники?!»

Татусь і каже: «Він виявився спритніший од них і втік!» — «Але чому ж він не об’явився перед їхніми подільськими лавниками і перед писарями воєводи в замку?!..»

Минуло трохи часу — у нас було затишшя. Ось-ось у поселян мали початись жнива. Тут і об’явився бадханім, гравець на дуду. При ньому був хлопчик. Тихий як бувають поводирі при каліках. Він попросив води, щоб умити з дороги обличчя і руки. Я принесла глек води і подала хлопцеві. І не пішла від них, ніби чекала на глек. Насправді ж я побачила на мізинцеві в нього перстень. Може, той самий перстень, який був у Чорного Стрільця. Я сказала татові про перстень. Тато приніс їм смажену рибу, балабушок і вина. Бадханім і скажи татусеві: «Ти сам приніс мені поїсти і випити. Тоді розділи зі мною трапезу!»

А татусь йому й каже: «Ми різної віри». — «Цим ти мене з пантелику не зіб’єш. Починай їсти — я не торкався. Риба тобі не заборонена — має плавці й луску. Балабушки можна їсти — зараз не свято Опрісноків. І вино тобі вірою не заборонене».

Тоді мій тато відломив шмат риби й балабушки і випив вина. За ним те ж саме зробив і їхній бадханім. Тато його попрохав, щоб перехожий дозволив подивитися на той срібний перстень. Той, не знімаючи, простяг палець татові просто перед очі. Тато прочитав напис на камені, зробився білим і схопився