Читати книгу - "Сонячна магія"

Блюмкін, а за ним і Геб перетнули коридор і опинилися у великій печері, найбільший із усіх печер, які Гебвін бачив тут, освітленої не вогнем смолоскипів чи мерехтінням сталактитів, а денним світлом.

Печера нагадувала капелюшок гриба: стеля-купол починалася просто з підлоги. По колу тягнувся ряд отворів, за якими виднілося небо.

Крізь отвори досередини раз у раз влітали хмари магії.

Вона пронизувала всю печеру, насичувала дзвінке від магічної напруги повітря. Клубки золотавих ниток плавали над підлогою.

У центрі зали стояла Машина.

Геб не відразу зрозумів, для чого вона, але з першого погляду розгледів у ній щось страхітливе, навіть смертельне. Потім він так і не зміг відновити в пам’яті всі деталі зовнішнього вигляду Машини. Маніпулятори підтягували хмари магії, вигнуті трубки з хлюпанням всмоктували золотаві нитки. Величезні рипучі шестірні, запалені печі, струмені густої пари, рухливі конвеєри…

Машина здавалася живою. Коли мандрівники ввалилися в печеру, вона насупила димові брови, похмуро зблиснула розжареними очима печей, вискалила зуби-шестірні.

І загула, забурчала так, що вся печера почала дрібно тремтіти.

Відразу стало зрозуміло, що основний пристрій, серце Машини, — прес. Він займав центральне місце в конструкції, всі інші механізми працювали для того, щоб він міг періодично скорочуватися, спресовуючи магію в кубики магрилу, які палали золотавим полум’ям.

Гірко голосячи, Каштелян побіг навколо Машини й зник за нею. Геб рушив слідом, поклав долоню на руків’я жезла. Із пресу магрилові брикети потрапляли на похилий конвеєр і зникали у вузькому отворі в стелі печери.

Коли Гебвін проходив повз піч, з неї вирвався клуб вогню, і він відскочив. Волосся на голові затріщало від спеки. Все навколо тремтіло так, що обриси предметів стали розпливчастими, немов у музеї на великій картині, коли її розглядаєш із дуже близької відстані.

Каштелян стояв біля залізних сходів, що вели до квадратного люка в стелі.

— Куди? Куди?! — він підстрибував, клацав зубами, намагаючись схопити хмарини магії, не дозволити Машині втягти їх. Після чергового стрибка криві лапи його підігнулися, магопес упав на бік і заплакав, трясучи головою та форкаючи.

— Бачите, що він робить? — схлипнув Каштелян, коли товариші обступили його. — Тодол висмоктує життя з мого світу.

— Як перешкодити? — запитав Гагра. — Великий Каштелян не повинен плакати! Нехай скаже, що робити?

Весь цей час Гебвін і далі розмірковував про свій здогад, тому тепер запитав у Каштеляна:

— Але якщо ти зменшив себе з Гагрою та сховався в піщині, то хто я? Адже я не зовні, я жив тут весь час.

— Нехай Каштелян скаже, що робити! — шаленів Гаргантюа.

— Треба зламати її.

Ельф негайно підскочив до конвеєра, схопив магриловий кубик і щосили пожбурив у Машину. Кубик потрапив точно в трикутний отвір між зубами шестірні. Вона поверталася доти, поки зуб іншої шестірні не вперся в магрил. Зарипіло, безперервний рокіт на мить зазвучав тихіше, по тому знову підсилився. Навколо кубика спалахнув золотавий ореол, і Машина розмолола магрил на потерть.

— Ну що ви, друже мій, — звернувся Грюон Блюмкін до ельфа. — Це було б надто просто. І ще… — гном повернувся до Геба: — Ви помилилися, це зовсім не піщина.

Рокіт, що звучав безперервно довгі роки, давно став частиною світу Тодола, й тому, коли тональність звуку на якусь мить змінилася, маг відразу помітив це, хоча спершу й не повірив власним вухам.

— Що таке?! — він нагнувся, прислухаючись. Рокіт посилився. На столі задзвеніли скалки глечиків.

— Вони піді мною!

Зі скрині долинуло рипіння.

Тодол наблизився до неї, зазирнув усередину. Чорна книга розгойдувалася, почергово натягаючи ланцюги. Рухи її були плавними, але сильними, магрилові ланки тихо рипіли від напруги.

— Нічого не вийде, — сказав Тодол книзі та повернувся, пронизливим поглядом оглядаючи кімнату.

Довгий ряд його любих, його чарівних звіряток тягнувся вздовж стіни.

— Ти! — сказав Тодол, вказуючи на одне звірятко. — Ти, і ти, ти, ти, ти, ти…

Він підскочив до столу, схопив ще цілий глечик і помчав уздовж галереї, окропляючи кістяки золотавими бризами магрилової рідини. Коли досяг середини ряду, позаду вже почався рух, клацання, рипіння і стукіт кісток об срібну підлогу. Біля останнього звірятка Бардо зупинився, підняв глечик, щоб вилити рештки, але передумав і озирнувся.

Звірятка зійшли з чорних гранітних постаментів і очікувально дивилися на нього. Зі скрині знову долинуло рипіння ланцюгів, але Тодол не звернув на це уваги.

Звірятка дивилися на нього.

Бардо Тодол широко посміхнувся, перевів погляд на великий квадратний люк у підлозі.

У скрині магрилові ланцюги дзвякнули знову.

Першим отямився Блюмкін. Він підстрибнув, кулаком збив голуба в повітрі й