Читати книгу - "Спокута"

– Пробач, синку!

Роман попрощався із Катрею і мовчки пішов до автівки. За ним ішли два чоловіки, яким потрібно було сказати багато чого одне одному, але заважали емоції. Роман сів за кермо, батько із сином – позаду. Усю дорогу вони мовчали. Роман довіз їх до будинку Миколи, віддав господареві ключі, сам викликав таксі й дістався додому. Звідти він зателефонував Івану й розповів новини.

– Приїжджай до мене, – у відповідь запропонував Івасик. – Марта пробуде тут три тижні, тож мені немає сенсу повертатися додому. Відпочинемо тут, розвіємося, я вже сам забув, коли можна ось так прокинутися і бачити навколо таку красу, не думати про справи, а просто насолодитися життям.

– Я подумаю.

– Що там думати, коли вільний, як вітер! Приїжджай негайно!

– На потяг, напевно, квитків вже немає, – невпевнено промовив Роман.

– А ти спробуй! Якщо довго не збиратимешся, то встигнеш до Нового року, – наполягав Івасик. – А я до того часу дівчат знайду. Не будемо ж ми у свята пики одне одного розглядати?! Ну що? Переконав тебе?

– Так. Уже збираюся, – відповів Роман і дістав із шафи дорожню сумку.

До Нового року лишалися лічені години. Сергій із Богданкою закінчили усі приготування до свята в її будинку й вирішили, що час нести подарунки Марічці. Дівчина задумала подарувати жінці кімнатну квітку, що саме на днях розквітла. Вони довго вовтузилися, намагаючись сховати тендітну фіалку в горщику від морозу. Сергій запропонував квітку поставити в картонну коробку, а потім ще й замотати її у теплу хустку. Коли нарешті всі приготування були закінчені, Сергій взяв в одну руку пакунок з настільною лампою, в іншу – сховану від морозу квітку й разом із Богданкою вирушили до Марічки.

Дістатися до підйому було неважко, їх підвезла автівка, а далі вгору потрібно було йти пішки.

– Може, у пані Марічки хліба вдома немає, а я припруся до неї з квіткою, – бідкалася Богданка.

– Пані Марічка сама спече хліб, якщо треба буде, – заспокоїв її Сергій. – Головне, щоб мука й дріжджі були.

– Напевно, потрібно було купити хоча б кілька кілограмів муки, – не вгамовувалась Богданка.

– Якщо потрібна мука, то я спущусь донизу й куплю, – сказав хлопець. – Тепер заспокоїлась?

– Поки ти змотаєшся, настане свято, – зітхнула дівчина.

Сергій подивився на дівчину. Вона розгублено й сумно кліпала очима. Він поставив коробки на сніг, обійняв Богданку за плечі, подивився їй прямо в очі.

– Моя люба дівчинко, – сказав він лагідно. – Щоб не бачити сум у твоїх очах, я збігаю не лише за мукою для пані Марічки. Я оббігаю всі гори, знайду те місце, де можна зупинити час, пригальмую його, щоб лише встигнути зустріти Новий рік разом із тобою.

У дівчини в очах засвітилися, заграли веселі промінчики, і вона дзвінко розсміялася.

– Ти такий кумедний! – сказала вона.

– Бо кохаю тебе! – сказав Сергій і поцілував дівчину в губи. – У тебе навіть на морозі теплі й смачні, як суниці, губи.

– Бо їх гріє кохання. А чому як суниці?

– Не знаю чому, але мають смак суниць, – сказав Сергій і згодом додав: – Моя мама не любить суниці.

– Чому?!

– Не знаю, – знизав плечима. – Якось сказала мені, що в неї на них алергія, але мені здалося, що то неправда. З ними в матері пов’язане щось особисте й неприємне, таке, про що вона не хоче згадувати, – задумливо промовив він. – Коли мама повернеться, то я спитаю в неї про суниці.

– Ти сумуєш без неї? – Богданка припала до грудей Сергія.

– Так. Чекаю щодня.

– Вона повернеться.

– Я знаю. Ось тільки коли? У листі вона написала, що чекати потрібно два роки. Це дуже довго. Я її не бачив трохи більше ніж півроку, а здається, що вічність. Коли чекаєш, то час тягнеться довго, коли поспішаєш щось зробити, то навпаки, час біжить попереду твоїх справ.

– Я буду чекати разом із тобою. Кажеш, два роки? Якщо розділити на нас двох, то вийде лише один рік. Чи не так, Сергійку?

– Так, – посміхнувся хлопець, – Усе так, моє сонечко! Ходімо, а то день короткий, а нам потрібно завидна спуститися донизу.

Вони дісталися подвір’я Марічки, почули лінькуватий гавкіт собаки. Пес підбіг до них і дружньо замахав хвостом.

– Ось який ти сторож, – посміхнувся Сергій і погладив його. – Спочатку гавкнув, а потім лащишся.

– Так він знає і тебе, і мене, – сказала Богданка, – а ми йому нічого смачненького не прихопили із собою.

– Нічого страшного, пані Марічка його не ображає, – сказав Сергій, – Завжди балує ласощами.

Вони підійшли до дверей, постукали, але не почули звичного «Відкрито!».

– Треба голосніше, – сказала Богданка й затарабанила в дерев’яні двері кулачком.

Знову тиша.

– Чи, бува, не трапилося щось лихе? – стривожилася дівчина й округлила очі.

Сергій штовхнув двері, але було зачинено зсередини. Він ще раз постукав і за дверима почулося шарудіння, клацнув засув і на порозі постала Марічка.

– Доброго дня! – привіталася Богданка.

– Вітаю вас, пані Марічко! – озвався за нею Сергій.