Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

з одного боку, то з другого, а воєвода Ромодан, як переконаний пан полковник Дикий, радий тому. Я так розумію, що козак козака мусить в першу чергу розуміти, а тоді вже узгоджувати розбіжності. Так от нагальним нині є зорганізування нових полків із сотенних міст і осідків, для цього велика потреба є у військових отаманах.

Якийсь час сиділи мовчки, потім згадали про бої з ляхами, сидіння в Азаці, про полеглих, яких було не перелічити.

— Гори, пане отамане, із них можна було б скласти, а чого домоглися? — по мовчанці журливо сказав сотник.— Пшик, та й тільки! А кращі мужі в землі! І жінки теж: Олена Завистна, Марія Богуславка, Настя-Роксолана, Маруся Чураївна,— шморгнув він носом мимоволі.— Жоден люд на землі не поклав стільки офір, як наш!..

— Мусимо вижити, пане сотнику, серед отаких сусідів, вистояти якось,— зітхнув і Сірко.— Тішуся, побратиме, твоєю розмислістю і стійкістю,— зауважив згодом,— а чому ти у воєводи — не розумію.

— Перше, як прийшли ми до резону, є конча необхідність тутейшого зорганізування,— після мовчанки сказав Чорноморець,— а друге... Жінка, дітей шісток у мене по Азаці, мушу хоч трохи підняти їх, бо зміна ж росте, а без неї до чого ми доживемося? Та й родина сюди перебралася, то ото воно все докупи й зійшлося...

— Дякуємо щиро,— почули співбесідники голос господині,— що не погордували-сьте, пане воєводо, і навідали нас,— випроводжала Явдоха з чоловіком геть охмелілого гостя і його дружину.— Приготувала-м тутки ось трохи дарунків, то не осудіть, будь ласка,— дала Явдоха воєводисі до рук баулку в полотні.

— Атож, атож,— басив услід дружині Дзиковський, підтримуючи воєводу,— не погребуйте, вельможний. Дяка вам за приїзд, пане воєводо, і за дарунки іменинниці. А за те... не переймайтесь, бо службу мої козаки, як знаєте, несуть справно і вдень, і вночі, та й посполиті ж постійно на бекетах.

— По-го-во-ри-и з па-но-м... на-ле-жне... забув я-ак?

— Неодмінно, як волієте! Сірком він пишеться.

— До-гу-лю-й-те-е со-бі-і на-а здо-ров'-я-а! — поліз у берлин за дружиною воєвода.

— Їдьте щасливо з Богом! — кинула вслід і своє слово Явдоха, якийсь час проводжаючи берлин очима.

Мов мари якоїсь збавилися і господарі, і гості, як воєвода від'їхав. Зійшовшись знову у світлиці, заговорили по-родинному тепло і довірливо.

— Ждала-м, добрі гістоньки, черницю-посестру Олену, як кожного року, а воно, бач, яка Олена, воєвода вперся зі своїми цілуваннями, дарунками та гутіркою.

— Не криви душею, Явдошко,— кепкував з дружини господар,— бо всі бачили, як ти розцвіла, коли він тебе поцілував. Сам воєвода, не хто-небудь!

— Він і цілуватись незугарний,— відбилася від чоловіка Явдоха.

— Запрошував його для годиться, а він, бачте, прикотив, то мусіли, любе товариство, вже гостити, бо ж як-не-як воєвода,— виправдовувався Дзиковський, підставляючи сулійку з перцівкою до Басюри, що любив наливати келишки.— Дізнався б, що не запрошений, біда була б.

— А так! — погодився хтось із гостей.

— Боявся я за тебе, куме,— скосив очі до Сірка Дзиковський.— Слава Богу, що ти змовчав, дякую тобі. Дуже хоче воєвода, щоб ти згодився стати йому в пригоді отут, у Слобожанщині, то, може, очолиш полк десь на ординській сакмі хоч натимчас? Сотні і залоги є, і є крайня потреба зорганізувати, згуртувати і настановити їх і для захисту людності від ногаїв та ординців, і для спаю козацтва тутки,— аж лякав він Сірка тією порадою.

— Несподіванка то для мене, куме, не знаю, що тобі й одказати.

— Помисли над тим, доблію, дуже треба ти тутешній людності, найпаче нині,— притишив голос Дзиковський.— Мусимо видлублювати користь і з часу, і з пільг та віців...

Знову сиділи як одна сім'я, в застіллі, але вже не пили, а більше говорили, перекидалися оповідками, поки ще заповзятіше та дружніше не заспівали. Заводила сама господиня. Пісням її ніби й краю не було. Журливі переходили у веселі, веселі переливалися у сумні. Сірко, відводячи душу в рідній стихії, зауважив уже не вперше, як у жовтаво-карих очах куми ховалися і палкість, і розум, і потаємність, і веред, і особлива ніжність, як вони запалювалися якимось очарівливим блиском з надр душі, осяваючи присутніх. Сірко навіть потай заздрив кумові...

Геть пізно увечері господарі випроводжали на конях і фірах гостей з обійстя. Явдоха їхала на своєму сивому аргамакові так, ніби вона в кульбаці і родилася, ніби була не жінкою, а добрим козаком.

— Не дивуйся, милий куме, я вершницею всі тутешні креси змережила літками, людинів наших прилаштовуючи повсюдно,— остуджувала вона Сіркове захоплення.— Софія твоя не гірше мене їздить, як знаю, ото лише горе, що хвора вона та трохи обважніла...

Сірко з гіркотою згадав дружину і аж зітхнув.

«Підмінили Софію молитви отця Вустима,— пронеслася думка,— зовсім не тією стала!..»

— З московитами нам не по путі, Іванку,— встряла Явдоха в розмову.— Я тут надивилася на них в роз'їздах по помежжях. Темне і безпросвітне рабство в них, худобиною живуть у бояр, волами замореними працюють на своїх господинів. А що черниця Олена мені оповідала про них, то ти, муже мій, і сам же чув не раз. Не розумію, чому вона нині не дотримала звичаю і не навістила мене в день іменин, як завжди? — згадала турботливо.

— Путь неблизька, та й путівці повіддю вкрилися, то не ризикувала тебе віншувати,— роздумливо кинув Дзиковський, пустивши коня скачем.

Споночіло, як