Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Пий, — м’яко наказав маг і відчув, що його голос затремтів.

Дівчинка жадібно припала до води, смачної й такої холодної, що ціпеніли зуби. Живлюща волога з кожним ковтком додавала сил і проганяла утому. Напившись, дівчинка відчула себе надзвичайно зміцнілою. Вона розламала хліб і розділила сир і фрукти, підсунувши до Зосима більшу частину.

Некромант не мав потреби в людській їжі, але не став відмовлятися, щоб дівчинка знову не подумала, ніби він уподібнюється упиреві. Зосим став їсти. Як це часто буває, трапеза зближує людей. Марика відчула довіру до людини, котра розділила з нею хліб-сіль.

— Як ти це робиш? — запитала вона, вказавши на кошик.

— Це не так важко, як здається, — посміхнувся некромант. — Колись я тебе також навчу.

Слова вирвалися самі собою, а в думках тривожно пролетіло: «Чи зумію я виконати свою обіцянку?».

— Скажи, навіщо ти мене везеш на свій острів? Ти ж не хочеш цього, а все одно везеш, — зненацька запитала дівчинка.

Маг здригнувся, вражений її проникливістю. Він не міг більше відмовчуватися.

Необхідно було підготувати Марику до зустрічі з безсмертними. Ретельно добираючи слова, він став пояснювати:

— Розумієш, у тебе помилково опинилася річ, що належить острову.

— Але в мене нічого немає. Навіть штани й сорочка не мої, — розвела руками дівчинка.

— Амулет, — коротко нагадав некромант.

Оберіг висів у Марики на грудях, схований під полотняною сорочкою. Зосим не міг бачити його, та все-таки знав про його існування. Дівчинка інстинктивно прикрила камінчик долонею. Він єдиний нагадував їй про колишнє життя.

— Мені дала його Варга, — сказала дівчинка.

— Це ти так думаєш, але не все, що ми вважаємо істиною, є нею насправді.

Марика замислилася. Скільки вона себе пам’ятала, камінчик завжди висів у неї на грудях. Вона розставалася з ним лише раз, коли віддала амулет Глібові. Це було нелегко. Вона ніби втратила частку себе, але заради Гліба Марика ладна була пожертвувати навіть життям. Вона так зраділа, коли оберіг знову повернувся до неї, і раптом з’ясувала, що він їй не належить. Із цим було важко змиритися, але бідолашна не мала вибору Дівчинка стиснула камінчик у кулаці, буцім шукала в ньому підтримки, і запитала:

— Якщо я віддам оберіг, ти відпустиш мене до людей?

Безсмертний похитав головою.

— Це від мене не залежить. Усе вирішує Рада.

Він не став пояснювати дівчинці, що оберіг належить їй навіки, як і закладені в неї магічні сили, про які вона не знала. Навіть якби дівчинка сама захотіла, то не змогла б позбутися їх. Замість того, щоб стати найбільшим благословінням, дарунки магів обернулися для неї лихом.

Марика по-своєму витлумачила відповідь некроманта. Дівчинка вирішила спробувати вмовити таємничу Раду повернути її додому в обмін на оберіг.

Навіть найдовша подорож коли-небудь закінчується. Зосим усе більше проймався досі не відомою йому батьківською любов’ю до дівчинки, тому боявся далі відтягувати повернення на острів. Одна із заповідей чарівників говорила: розум мага повинен бути холодним, а серце безстороннім, інакше сила магії слабшає. А він, як ніколи, мав потребу в ній. Він не був упевнений, що маги-правителі підтримають його намір урятувати дівчинку, і збирався боротися за неї до останнього, навіть якщо для цього доведеться виступити одному проти вісьмох побратимів.

Крихітна бухта, до якої причалив корабель, була пустельною. За крайкою піщаного пляжу височіли чудернацькі громади скель. Вони оточили лагуну, приховуючи її від чужих очей. На тлі блакитного неба і темно-синього моря, пісок здавався вибіленим. Спущений з корабля човен із плескотом вдарився носом об мілину. Марика поспішно зістрибнула на берег. Відчувши під ногами твердий ґрунт, вона, не тямлячи себе від радості, опустилася на коліна й поцілувала землю.

«Нехай острів прийме тебе з такою ж радістю, з якою ти зустріла його», — подумав Зосим, а вголос сказав:

— Чекай мене тут. Я прийду за тобою.

Він пішов геть. Поступово його обриси танули й бралися серпанком. Безсмертний наблизився до скель і зник, наче пройшов крізь каміння. Марика ще не звикла до вміння Зосима творити дива, тому дівчинка якусь мить стояла й ошелешено дивилася йому вслід.

Сонце стояло в зеніті. Було спекотно, і хотілося купатися. Озирнувшись і переконавшись, що вона одна, дівчинка скинула одяг і гола шубовснула в теплу, як парне молоко, воду.

У прозорій воді срібним пунктиром промайнула зграйка рибок. А велика рибина без страху підпливла до дівчинки і, допитливо розглядаючи її, відкривала рот, чи то беззвучно вітаючи, чи то лаючи за вторгнення. Привітавшись із рибою, Марика узялася старанно зішкрібати з себе бруд, адже вона не милася від дня пожежі. Очистившись від кіптяви й сажі, дівчинка помітила, що до першої рибини приєдналися інші. Куди б Марика не відходила, риби пливли за нею, і дівчинка вирішила трохи побавитися. Забувши про всі прикрощі, вона тікала, піднімаючи фонтани бризів, а в’юнкі риби доганяли її. Дрібні, як бісер, повітряні бульбашки,