Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Я йду з вами! — рішуче заявив він, дізнавшись усі подробиці.

— Та куди тобі йти, батьку? Ти вже в літах! А на кого ти мене залишиш? Молю тебе, не ходи! — благала Христина.

— Так, Ониську, а з ким залишиться Христина? Хто її захищатиме? Ліпше тобі залишитися з дочкою! — сказав Марко, незадоволений таким поворотом подій.

— Христю я залишу з найкращими своїми хлопцями — вони голови за неї складуть, а образити не дадуть. Та й тут їй буде набагато безпечніше, ніж у якому-небудь іншому місці.

— Та звичайно! — обурився Марко. — Ти й так часто залишаєш її саму! А тут ще всі йдуть воювати! Може, ліпше переправити її до матері або в інше місце, але не залишати одну в степу?

— Рибонько моя, у тебе ще молоко на губах не обсохло, коли я вже воював у смутах, і ти не уявляєш собі, що таке повсталий народ! — зневажливо відповів йому Онисько. — Христі буде найкраще тут, ніж де-небудь у волості. Урочище відокремлене, до нього не так просто пробратися. Та й на Січі люди залишаться, а татари не підуть у набіги, тому що йдуть із нами. Так, вони злодії, але все ж не позбавлені честі люди, якщо збираються воювати з нами пліч-о-пліч!

— Батьку, але ж ти, як і Марко, ідеш життям ризикувати! Не позбавляй мене батька! Ти ж онуків ще хотів побавити! — благала Христина.

— Ну, от я й подбаю про батька своїх майбутніх онуків, аби він повернувся до тебе живим і неушкодженим! — хихикнув Онисько, подумавши: «Хто ж тобі ще, крім Воловодченка, дітей зробити зможе!» — а вголос додав: — Вирішено! Я йду з вами!

Відрадити старого козака не вийшло жодними доводами: він уперся, наче віслюк і чути нічого не хотів.

День уже хилився до вечора, коли Марко, попрощавшись із зажуреною Христиною, поїхав на Січ. Онисько збирався прибути туди завтра. У дорозі Марко подумав: «Цікаво, а коли я знову повернуся сюди? І чи повернуся? Ні, я мушу повернутися, адже обіцяв Христині. Бог не допустить, щоб я не дотримав своєї обіцянки!»

Повернувшись на Січ, Марко зустрів біля свого куреня батька, якого не бачив із минулої весни. Олексій Воловод невідомо де блукав усю зиму й тепер несподівано з’явився та чекав сина.

— Ну, здрастуй, синку! — Олексій, або Олекса, як його називали товариші, обняв сина.

— Де ти був увесь цей час, батьку? — запитав Марко.

— Та яка тобі різниця! — зі сміхом відповів Воловод.

Батько й син були схожими — обидва високі, чорновусі, особливо вражали схожістю їхні риси обличчя — мужні й виразні.

— Як там Гапка? — відразу запитав Олексій, і Марко зрозумів, що це й була єдина мета його візиту.

Відтоді, як він підлітком прийшов на Січ, батько ніколи не піклувався про нього, не вчив володіти зброєю, не давав порад і не підтримував морально, — він передав цей почесний обов’язок кожного батька перед сином іншим наставникам, які справилися чудово. Перший час Марко страждав від батькової байдужості, але потім звик і навчився обходитися без проявів батьківської любові.

— Міг би і провідати матір! — докірливо відповів йому Марко. — Вона сумує за тобою й досі чекає.

Олекса лише знизав плечима: він приховував навіть від самого себе те, що досі тужив за дружиною, але вже не бачив сенсу в їхньому спільному житті — надто багато лягло між ними. Воловод уважно слухав розповіді сина про дружину, про доньку й дуже зрадів, дізнавшись, що вже має онука. Досадував лише про те, що його теща досі коптить небо, зараза.

— Отже, я тепер дід! — щасливо всміхнувся Олексій.

— Так! Дід. А про мене ти не запитаєш? Я теж зібрався одружитися, — повідомив батьку Марко.

На цю новину Олексій витріщив очі й досадливо сплюнув.

— І якого біса ти це надумав? А головне — вчасно! Ну, і хто ця краля? — байдуже спитав Воловод-старший, якому дійсно було цілком однаково на одруження сина.

— Її звуть Христина. Вона дочка Ониська з Тернового урочища. Ти ж його знаєш?

Олексій наморщив лоба, а потім усміхнувся.

— Так, знаю! І його самого, і доньку його якось бачив. Ну ти й дівку обрав! Ні, вона, звичайно, красуня, але така тебе швидко в баранячий ріг скрутить! Ех, пропаще твоє життя! — хихикнув Воловод і, перш ніж Марко встиг щось заперечити, розвернувся й пішов до свого куреня.

Марко зітхнув — душа його і так краялася, а тут ще батько так байдуже до нього поставився. Ще трохи постоявши, він увійшов до свого куреня, де вже всі спали.

22 квітня 1648 року п’ять тисяч козаків вийшли з Микитиного Рогу разом із чотирма тисячами татар і попрямували Микитинським шляхом на волость. Хмельницький не повів своє військо на штурм добре укріпленого Кодака. Він планував обійти його й вирушити назустріч Стефану Потоцькому, який вів свої війська сушею.

Тимофій їхав на своєму Воронові і згадував свої попередні походи. І тоді й тепер він ішов воювати, але чомусь лише зараз збагнув, що йде на смерть, а раніше набіги на татарські й турецькі міста були для нього забавкою. Молодий козак не усвідомлював, що змінився передусім він сам — раніше Тимофій був вільним, наче степовий вітер, а тепер його чекала кохана. Кохання змінило його душу, зробило розважливим, трохи мудрішим і навчило цінувати життя як своє, так і чуже.

— Тимофію, нас Хмель кличе! — вивів його із задуми Влад.

Троє друзів під’їхали ближче до початку обозу, туди, де височів гетьманський бунчук. Хмельницький, точніше гетьман