Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Над ранок так похолоднішало, що я вже не насмілювалася підіймати фіранки. Навіть тепле овече хутро не рятувало, в мене мерзли ноги й чомусь дуже боліла спина. Але я зачула голос Утреда, який доволі брутально розмовляв із кимось, і таки визирнула. Вже розвиднялося. Навколо пахло хвоєю, ми зупинилися в густому сосновому лісі. Я побачила Утреда й воїнів, які перепинили шлях, отже, було вже близько.

Вартові змусили відстати моїх супровідників, узяли першого поні за вуздечку й повели. Слідом їхали тільки Ральф і Утред. Утред сказав, що тут дозори на кожному кроці, але протягом подальшого шляху ми нікого не зустріли. Я чула, як один із провідників щось незадоволено говорив з цього приводу, але його приятель пробурчав, що, мовляв, вони виявилися найвідданішими псами, а решта просто поховалися від холоду.

Холоднеча справді була страшна. Повітря кололо щоки, сніг голосно рипів. З темряви лісу долинув якийсь звук — чи то людський зойк, чи рикання звіра. Він збентежив наших проводирів, але я не звернула уваги. Величезний напівзасипаний снігом куб старої вілли з обваленими зубцями постав просто перед нами. Я бачила пролом у стіні, який слугував за вхід, нині від холоду завішений хутром. Я пройшла під нього й насилу розрізнила в напівтемряві сходи, що вели вниз.

Варта і Утред залишилися зовні, але Ральф узяв мене за руку й почав спускатися. Попереду заманячів отвір низької арки. Вхід під нею був напівзавалений купою каміння. Перебираючись через неї, я мало не застогнала, так мені схопило поперек. Спочатку нічого не могла розгледіти у півмороку: посеред приміщення ледь жевріла тільки купа вугілля. Нарешті хтось запалив смолоскип, і я побачила сонних людей, які лежали покотом, хто де. Кроку не можна було ступити, щоб когось не зачепити.

Але моя несподівана поява швидко всіх побудила. Хтось підкинув полін у вогнище. Я закашлялася від диму. Господи, як вони дихали тут?

Серед людей, що обступили мене, побачила кілька знайомих облич. Упізнала сите Брандове обличчя. На чолі в нього була сажа, волосся скуйовджене, дивився він з подивом‘.

— Сили небесні! Гіто Вейк, невже ви здолали такий шлях? Та ще й у вашому стані! Навіщо, заради всього святого?

Вони з’юрмилися довкола, а я першої миті так зле почувалася в цьому застояному повітрі та диму, що й слова не могла вимовити.

Розштовхуючи решту, наперед вийшов Хорса.

— Оце так, повія Едгарова з’явилася! Що, прийшла за свого спокусника благати, чи здумала тут народжувати?

Він засміявся, хтось приєднався до нього.

І тут звідкілясь із-за спин вискочила Елдра. Така сама брудна, як і всі, розпатлана, але, на власний подив, я побачила сокиру в неї за поясом. Вона нагримала на тих, хто сміявся, всадовила мене на виступ стіни.

— Ви що, не розумієте? Лише крайня потреба могла змусити леді Гіту вирушити в дорогу в її стані! — гнівно казала вона й навіть розштовхувала саксів, які юрмилися біля нас.

Я постаралася говорити, якомога впевненіше. Сказала, що люди короля Генріха рано чи пізно викурять їх звідси, як мисливці викурюють борсуків із нір. Проте в бунтівників ще залишається надія на мирне розв’язання конфлікту. У розпалюванні заколоту нема провини саксів, його розпочали нормандські лицарі графині Бертради, й у мене є свідок, який може підтвердити мої слова. Причому, він готовий зробити це не тільки перед саксами, але й у присутності посланців короля. Тому їм краще все-таки поїхати в Гронвуд, як їм пропонував ерл Едгар, і лише так цей заколот обійдеться без фатальних наслідків.

Мені було важко добирати потрібні слова, я була страшенно стомлена. Але вони таки прислухалися, почали розпитувати. І тут Хорса звелів усім стулити пельки, сказав, що, мабуть, сам Едгар послав мене сюди з такою брехнею, що я хочу заманити їх у пастку, оскільки віддана Армстронгу, як собака. Вони ж, вільні сакси, вже пізнали свою силу й не здадуться без бою.

Я ніби чула його давні слова у вежі Тауер Вейк. Хорса залишався вірний собі, своїм войовничим поняттям про честь і волю, здобуті в бою. Йому потрібна була слава, навіть ціною життя. Свого, чи цих людей — не мало значення. Мені це здавалося безглуздим. Але я не могла не помітити, що його промови діють на людей. І багато хто з присутніх саксів, особливо наймолодші, піддалися його впливові, войовничо загомоніли, загриміли зброєю.

А ось чому раптом вони всі разом умовкли, я зрозуміла не відразу. Просто дивувала тиша, яка запала враз, а вже по тому я помітила, як усі завмерли й спрямували погляди на щось позад мене. Я відвела вбік хутряний каптур і озирнулася. Спочатку розрізнила тільки силует новоприбулого за низькою аркою, побачила багатий плащ зі світлого хутра, блиск застібок біля горла. Потім він схилився під низьким склепінням, увійшов, став на купу каміння біля входу. Перед нами був Едгар.

Першої миті ніхто не зміг мовити й слова. По тому почувся брязкіт зброї, яку люди повихоплювали, та Едгар швидко простяг руки долонями вперед — давній жест попередження, що він без зброї та з мирними намірами. Й ніхто не зрушив з місця.

Я пильно вдивлялася в Едгара. Як давно ми не бачились! Я впізнавала цю гордовито посаджену голову, хвилясте пасмо капітанового волосся, яке спадало на око, бо встигло вже відрости, мужнє підборіддя. І раптом злякалась, сахнулася, аби сховатись за спинами.

Едгар не помітив мене.

— Я прийшов поговорити з вами, сакси, бо іншого шляху зупинити кровопролиття нема. Невже ви не думали, що я не знайду вашої криївки за слідами на снігу? Невже вважали, що в мене замало сили, щоб здолати вас? Але тепер ваше лігвисько оточено. Зі мною королівське військо, а це досвідчені воїни та лицарі. Вони тихо зняли ваші дозори й тепер стоять за кожним деревом із луками й мечами, готові будь-якої миті вдертися сюди. Але я звелів їм залишатися на місцях, поки перемовлюся з вами.

Він говорив владно та