Читати книгу - "Мерзенна сила"

що поставала у нього в уяві, а присмак жаху робив іще гарячковішим збудження, від якого аж бухало у скронях. Йому спало на думку, що Фрост, либонь, здогадується і про те збудження, і про рішучий намір чинити опір; професор, напевне, розраховував, що гору все ж візьме збудження — адже не щодня розкриваються перед людьми такі неймовірні, такі великі таємниці…

З коридору вже кілька хвилин долинав якийсь приглушений шум та гамір; тепер же у двері постукали. Фрост обернувся і пробурмотів:

— Що за неподобство, — а тоді гаркнув: — Забирайтеся геть!

Гамір не припинявся, хтось далі стукав у двері. Фрост посміхнувся ще ширше і відчинив. Тут же йому в руку ткнули якусь записку. Прочитавши її, він аж стрепенувся і, не дивлячись на Марка, швидко вийшов із камери.

5

— Ви тільки подивіться — друзі-нерозлийвода та й годі! — сказала Айві Меґз, дивлячись на кішку Щипку і Пана Бультитюда. Ведмідь сидів на підлозі, спершись спиною до теплої стінки кухонної печі. Щоки в нього були такі товсті, а очі — такі маленькі, що він, здавалося, постійно поглядав на всіх із добродушною посмішкою. Кішка, яка перед тим довгенько походжала, задерши хвоста, туди й сюди по кухні, а потім терлася ведмедеві до круглого черева, вирішила, що час уже й перепочити, згорнулася калачиком у Пана Бультитюда між лапами і вмить задрімала. Галка, що й далі сиділа на плечі у господаря, вже давно спала, запхавши під крило голову.

Пані Дімбл, яка не могла заснути і також крутилася по кухні, не знаходячи собі місця від хвилювання, зачувши ці слова, тільки міцніше стиснула губи. Краще б вони вже помовчали, чесне слово! Її тривога сягнула тієї межі, коли чи не кожне необережне слово або порух може викликати зненацька страшенне роздратування. Та якби навіть хтось заповзявся стежити за нею, то не помітив би нічого, крім легенької гримаси, що за мить уже щезла, мовби її і не було. За роки пані Дімбл таки навчилася тримати себе в руках.

— Сумніваюся, що називаючи їх «друзями», ми просто приписуємо їм людські якості, — зауважив МакФі. — Справді, важко повірити, що вони не є особистостями в нашому розумінні… Але ніхто ще не довів протилежного.

— Чого ж тоді вона весь час біля нього огинається? — спитала Айві.

— Можливо, зараз їй там просто тепліше, — відповів МакФі. — Потім, перебуваючи у знайомому середовищі, вона почувається у безпеці. Також цілком імовірно, що тут відіграють певну роль і переміщені сексуальні імпульси…

— Ну, знаєте, пане МакФі, і не соромно вам! — страшенно обурилася Айві. — Як тільки у вас язик повертається варнякати таке про безсловесну звірину! Ніколи я не бачила, щоб наша Щипка чи бідолашний Пан Бультитюд…

— Я ж сказав — «переміщені імпульси», — сухо обірвав її МакФі. — Крім того, вони труться хутром одне до одного тому, що це послаблює подразнення, викликане паразитами. От подивіться…

— Якщо ви про бліх, — не дала йому договорити Айві, — то не гірше за мене знаєте, що тієї гидоти в них немає!

Тут правда була на її боці, бо саме ольстерець взяв собі за правило раз на місяць влаштовувати ведмедеві купання: він надягав комбінезон і врочисто заводив Пана Бультитюда до пральні, намилював його від хвоста до кінчика носа, тоді відро за відром лив йому на голову літеплу воду, а насамкінець досуха витирав. Тривало це зазвичай цілісінький день, проте МакФі й слухати не хотів, коли хтось пропонував хоч трохи йому підсобити.

— А ви що про все це думаєте, сер? — поцікавилася Айві, глянувши на господаря.

— Я? — озвався Ренсом. — Що ж, як на мене, МакФі надає тваринному життю властивостей, яких воно насправді не має, а потім пробує визначити, яке місце у межах цих неіснуючих властивостей посідають Щипка з Паном Бультитюдом. Треба бути людиною, щоб відрізняти тілесні прагнення від прихильності, і треба стати людиною духовною, щоб відрізняти прихильність від любові. Між кішкою і ведмедем немає ні того, ні іншого; я сказав би, що їх поєднує єдине почуття, в якому ми вгледіли б і зародок приязні, і зародок фізичної потреби, але не в нашому розумінні цих слів, а на якомусь первісному рівні. Це те, що Барфілд називає «прадавньою єдністю».

— Я ж не заперечую, що їм добре разом, — буркнув МакФі.

— Ну, а я про що?! — вигукнула Айві.

— …але я хотів би розібратися з цим детальніше, — вів далі ольстерець. — На мою думку, в усьому цьому криється протиріччя, і свідчить воно про те, що в основі того життя, яке ми провадимо тут, у Сент-Ен, лежить фальш.

Ґрейс Айронвуд, яка досі спокійно дрімала у кріслі, раптом широко розплющила очі і втупила їх у МакФі, а пані Дімбл нахилилася до Каміли і прошепотіла:

— Йшов би він уже спати чи що… Знайшов час!

— Про що це ви, МакФі? — запитав господар.

— Про те, що стосовно нерозумних створінь ми проводимо політику, якої не можемо дотримуватися послідовно. Більше того, дозволю собі зауважити, що ви ніколи й не намагалися виявляти тут хоч якусь послідовність. Ведмедя тримають в будинку і годують яблуками й патокою, аж доки він мало не лускає…

— Ні, ви тільки послухайте! — не витримала Айві. — А хто ж це постійно підсовує йому яблука, га?

— Ведмедя, отже, — незворушно продовжував МакФі, — тримають в будинку і носяться з ним, як курка з яйцем, а свиней натомість тримають у хліві, а потім ріжуть і роблять з них бекон. Мені цікаво було б почути філософське обґрунтування такого, з дозволу сказати, розрізнення.

Айві спантеличено зиркала то на усміхненого Ренсома, то на цілком серйозного МакФі.

— Це ж просто дурня якась, — мовила нарешті вона. — Де таке чувано — робити бекон з ведмедя?