Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Однак не можна не помітити й того, що у працях істориків із Західної України існує достатньо міцний, можливо, для зручності його можна назвати «генетичний», зв'язок із публікаціями авторів означеного вище «галицького» напряму в історіографії УГА. Місцево-патріотичні настрої нерідко детермінують загальні підходи навіть на шкоду об'єктивності, здоровій науковій критичності. А пріоритет національного над соціальним, який беззастережно домінує останніми роками (хоча з суто наукового погляду тут має завжди існувати, як в житті насправді й є, органічний взаємозв'язок), і взагалі істотно впливає на концептуальні висновки.

В результаті у нових працях (великих обсягом, у гарному поліграфічному оформленні, виданих масовими накладами) значною мірою збираються, концентруються, подаються у більш науково опрацьованому вигляді, ніж раніше, все ж дещо застарілі положення, міркування, висновки, застереження, народжені здебільшого ще в умовах гострого ідейного протистояння. Неприродні, почасти ненаукові нашарування, що тоді виникли, не лише часто не знімаються, не долаються, а видаються, так би мовити, «у нових упаковках» за істину в останній інстанції[706].

Ця тенденція набуває домінантних рис, оскільки старий, умовно названий «наддніпрянським», напрям в історіографії перервався, його ніхто не реанімує, не продовжує. Такому становищу теж є свої пояснення. І лежать вони знову, на жаль, не в науковій площині, а поза її межами. Хронологічно менший період торжества радянського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, триваліша, гостріша боротьба з ним на певних етапах (ОУН і УПА, Народний рух України тощо) сформували в українському суспільстві доволі специфічну атмосферу (принаймні, для цього докладаються цілеспрямовані й чималі зусилля). Зокрема, всіляко підноситься теза, що справжніми (чи ж то порівняно більшими) хранителями, носіями національного інтересу, борцями за національну ідею і справу були саме галичани. І кожне критичне слово на їх адресу сприймається вже як камінь, кинутий в тендітну українську державність, що є, передусім, уособленим продовженням дій попередніх поколінь борців.

А вже на догоду такій кон'юнктурі (чи не знаходячи просто внутрішніх сил, чи ж то елементарної сміливості, принциповості) до узагальнюючих праць з історії Української революції якось мовчаз- но, без коментарів і власних оцінок, переносяться положення і висновки, сформульовані в публікаціях, що вийшли останніми роками у Львові, інших центрах регіону[707].

Гадається, що сприймати це явище за таке, коли українські історики врешті досягли однодушності, поспішати не слід. Очевидна наукова неспроможність, алогічність, безперспективність сьогоднішньої позиції змушує шукати вихід, строго орієнтуючись на справді наукові засади, застосування принципів наукового дослідження, передусім історизму та об'єктивності.

Окрім мотивацій, що детермінуються внутрішньою логікою розвитку самої науки, хотілося би висловити і міркування, так би мовити, дещо ширшого змісту і характеру. Можливо, їх можна віднести у чомусь до загальносвітоглядних, загальноморальних. Мова про спробу подолання звичних стереотипів, за якими, що б то не було, у минулому народу слід шукати і, за будь-яку ціну, віднаходити не просто позитивне, а обов'язково — героїчне, величне, славне — історія нації іншою не може бути, не мислиться, не сприймається. Адже якими б добрими намірами подібні підходи не обставлялися і не виправдовувалися, вони все ж не життєві, надумані, штучні.

І, чи не відповідальніше, навіть елементарно чесніше, а відтак і конструктивніше, обрати відправним моментом досліджень справді виважене і співчутливе ставлення до минулого досвіду, яким гірким і прикрим він би часом не уявлявся (і тим співчутливіше, чим об'єктивно він був драматичнішим, трагічнішим), спробувати спокійно і неупереджено зрозуміти вчинки, поведінку живих людей (їх провідників у тому числі) з усіма притаманними їх людській природі позитивними і негативними началами і проявами, розібратися у мотиваціях кроків, здійснених у екстремальних ситуаціях, апріорі відмовившись від їх оцінки за шкалою обов'язкової відповідності певним ідеалам, політичним цілям, розрахункам, передбачуваним наслідкам, тим паче — швидкоплинній кон'юнктурі.

Орієнтуючись саме на означені підходи, у цій праці й пропонується точка зору, розрахована на певний крок уперед, насамперед у осмисленні непростої історії Української Галицької армії. Тому більше уваги звертається не на максимальне нагромадження, обов'язкову згадку усіх фактів, їх прирощення (хоча, звісно, як і до будь-якої нової праці, певне коло документальних даних, частково принципово важливих, вводиться вперше), а на їх логіку, зумовленість, взаємозв'язки.

Слід констатувати, що перехід УГА через Збруч відразу посилив позиції армії УНР. Маючи в своєму складі 60–85 тис. багнетів[708] (дані тут різняться, М. Лозинський вважає, що у Велику Україну перейшла 100-тисячна армія галичан, з них 40 тис. — боєздатного війська1), галичани отримали чисельну перевагу над червоноармійцями. Всього на 1 червня 1919 р. налічувалося 90 тис. червоноармійців і близько 5 тис. командирів і політпрацівників2. На українському фронті, природно, перебувала лише частина. Зокрема на головному на той час Кам'янецькому напрямі — близько 12 тис. багнетів, 800 кіннотників, при 40–50 гарматах[709].

Незважаючи на те, що 1 червня 1919 р. було утворено воєнно- політичний союз радянських республік — Росії, України, Білорусії, Латвії і Литви[710], єдине військове командування кидало основні сили на денікінський фронт і на той час ще не могло ефективно допомогти УСРР у боротьбі з армією УНР.

Об'єктивним завданням Наддніпрянської і Галицької армій стало звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР з наступним розв'язанням польсько-українських суперечностей, проблеми Галичини.

Загальна військово-політична ситуація і перспективи її розвитку уявлялися дуже складними. Можливо, найлапідарніше змалював тогочасні стратегічні й тактичні розрахунки внутрішньо різнорідного і різноорієнтованого українського табору М. Лозинський: «Примушене уступити перед Польщею й антантою з Галичини, галицьке правительство пішло з армією на Велику Україну під кличем: «Через Київ до Львова». Побити большевиків і укріпити українську державність на Великій Україні, а тоді звернути всі сили української держави проти Польщі за визволеннє Галичини. А може по- біда над большевиками й укріпленнє української державности заставить антанту визнати українську державу й віддати їй Галичину при управильненню відносин між Польщею й Україною.

Коли галицьке правительство хотіло воювати з большевиками й укріпляти українську державність для визволення Галичини, то правительство Директорії… думало так само воювати з большевиками й укріпляти українську державність коштом Галичини. А саме думало воно коштом Галичини замиритися з Польщею, через Польщу добути визнаннє антанти і так удержатися проти большевиків. Для війни з большевиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею коштом Галичини йому заваджало галицьке правительство. Тому правительство Директорії при помочи лівих галицьких груп повело завзяту боротьбу проти істнування окремого галицького правительства, за переведеннє повного з'єдинення під одною владою. Коли б закиди проти галицького правительства, як перешкоди для повного здійснення ідеї з'єдинення, були осягнули успіх, коли б галицьке правительство втратило