Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рухи панни були дерев'яні й різкі. І від цього ще жахніше ставало на душі в зацного лицаря, і він уже з тривогою позирав на вікно, чи вдасться йому вистрибнути в сад, оскільки шлях до дверей перепиняла панна.
Тим часом вогонь захоплював усе ширші терени в кімнаті — зайнялася постіль, плетена валіза разом з подарунками, Олюньчина і панянчина сукні. Вогонь, захлинаючись, випасав килим, підступаючи усе ближче і ближче до ніг панни, аби жадібно кинутися їх лизькати.
Пан Ціммерман відчинив вікно. Висота його не лякала — якихось три метри, а внизу м'яка спушена земля з квітами. Панна, зметикувавши, що здобич ось-ось чкурне, раптом захарчала й стрибнула з розчепіреними руками й вискаленими іклами.
Шабля свиснула в повітрі і з лету врізалася в плоть. Голова здивовано крутнула очима і відвалилась від тулуба. З розчахнутої шиї забулькотіла темно-червона каламуть і залила груди панни. Тіло її зробило ще один непевний крок уперед і гримнуло на килим, просто у вогонь. Голова лежала біля ніг пана Ціммермана й осудливо пронизувала його своїми балухатими очима, в кутику вуст застигав тоненький струмик крови.
Витер шаблю до штори, кинув прощальний погляд на постіль, де, вся охоплена вогнем, віддавалась останній екстазі Олюнька. Сморід смаленої вовни, волосся, людського м'яса рвався у розчинене вікно і гнав садом, лякаючи пташву, куйовдячи квіти і напуваючи страхом літневий сонячний ранок.
Будинок починав прокидатися, і далі зволікати не було як. Ноги його легко діткнулися землі. Роззирнувся довкола, шукаючи свого вбрання, і побачив його, геть обсидженого горобцями, на кущах. Намагаючись не закаляти пальців, висмикнув листа, що вручив йому Пупс, і за хвилю уже біг стрімголов у напрямку оранжереї. За спиною лунав чийсь вереск, траскали двері і вікна, щось тріщало і падало, але то вже його не цікавило, десь там за квітниками і кущами порічок гостинно прочиняла двері свобода.
2
Коли карлиці побачили його в шандарському мундурі, то мало язики не попроковтували від подиву: так уже йому те вбрання пасувало, наче б ніколи іншого й не носив.
Довкола все квітло і пишалося зеленню, сонце ткало в гіллі золоті мережі, в які ловило барвистих птахів, і здавалося, що ти потрапив у справжній Рай…
— Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! — защебетали карлиці, узявшись за руки і стрибаючи довкола нього.
— Ні! — перервав їх рішуче. — Більше я не Ціммерман! Досить! Я знову Бумблякевич!
— Гурра!!! — привітали Бумблякевича карлиці. — Най жиє наш воєвода Бумблякевич!
Скинувши личину Ціммермана, відчув, як одразу спалахнула душа, як запік ув очах далекий Львів і забаглося вже, зараз таки рвонути туди, струшуючи по дорозі усе шумовиння, яке йому липло до ніг… Та чекала ще дорога незвідана й таємнича, дорога у дивному світі, що, здавалося, вигаданий був тільки для нього одного…
— Ну і що? — спитала Емілія. — Оце все, що ти прихопив зі собою?
— Що ти маєш на увазі?
— Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.
— Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!
Бумблякевич пишався своїм вчинком і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:
— Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.
— Не слухай її! — застерегли карлиці. — Вона тебе зжере!
— Еге, й справді, — погодився Бумблякевич, — я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.
— Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, — заперечила квітка.
— Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з'явилася.
— Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.
— Куди ж той хлопець подівся?
— Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. В стеблі є непомітні дверцята. За якийсь час бідолаха очуняє, але далеко звідси, щоб ніхто не міг дізнатися, що то був жарт.
— Гарний тобі жарт! — буркнула Емілія.
— От і я кажу — набридло мені все це. Я хочу тікати з вами.
— Як то — тікати? — здивувався Бумблякевич. — Та ж ти квітка! Я що тебе — на плечах понесу?
— Понесете. Але не бійтеся — я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.
— Та що ти її слухаєш! — обурилася Емілія. — Вона ж над нами просто насміхається!
— А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!
— Ну, дивись мені! — грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.
Карлиці затамували подих. А Емілія навіть пригрозила:
— Попробуй тільки зроби йому щось, то ми тебе спалимо до тла!
Те, що Бумблякевич уздрів, зазирнувши до квітки, викликало в нього вигук здивування. На дні великої пелюсткової чаші лежала жіноча голова. Просто голова — без тулуба. Голова молодої і вродливої жінки з густим чорним волоссям, врода її була незвичайна, така, перед якою стають на коліна.
— Що? Що ти там побачив? — збуджено загомоніли карлиці.
— Тут жіноча голова.
— Еге, голова! — підтвердила голова, яку, очевидно, тішило спостерігати за ошелешеним Бумблякевичем.
— Жі-но-ча го-ло-ва? — хором проказали карлиці. — Який жах!
— Це ви — жах, а я красуня! — відказала голова зі сміхом.
— Ну, пане Бумблякевич, не дивіться так збараніло, бо я починаю шарітися. І беріть мене хутчій на руки, бо нема часу. Кожної хвилі сюди заявитися татко і дідусь.
— Але як я вас візьму на руки? Я ж не досягну! А в квітку я не ступлю, нема дурних.
— Тоді подайте мені якусь тичку.
Карлиці миттю роздобули тичку, Бумблякевич опустив її в квітку, і голова вхопилася за неї зубами. Коли вона з'явилася назовні, карлиці заздрісно ахнули — такого вродливого личка ніхто з них не мав, і, як це притаманно жіночій натурі, усі троє прониклися до тієї голови пекучою ненавистю. Але часу й справді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.