Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чудесна книга… Яка книга!!. Хто ж… Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?
— Ага, ага! — підхоплює Соломон тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти–от пишаєшся… А хто написав оцю «Книгу книг»?!
— Не знаю… — каже Максим задумано. — Не знаю… В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені… — І враз повертає голову до Соломона й каже йому в саму душу:
— Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло — колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив тесля. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..
Соломон закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів… Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію — книгу всіх книг — написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все–таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі… Та Соломон був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:
— Так, так! Він зробив ясла… Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп'яли! Ага!
— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес… І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости… І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким–от мудрим могли вирости… Нарешті, він і надрукував цю Біблію… Він намалював ікони й образ самого Бога… І він–таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки… Все це він — цей робучий людський геній!
— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав Соломон. — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби… всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!
Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:
— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат…
І блідне лице Соломона туманіє, розпливається. Лише Санько–бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу…
Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи Соломона й Санька, десь здалеку–здалеку й повільно вимовляє:
— Ось чому я завжди… починаю розмову… з гордих слів… що мій батько… був каменяр… а чи тесля!..
Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.
Нікого.
Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова «Пісня пісень», і перший псалом її вогненно скапує словами:
«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…»
Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:
— Аванті!
Лагідно, але категорично.
— Аванті!!
Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б'ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.
І нарешті таки встає…
* * *
Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.
Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами… садами… Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніакальним зором. Він іде по прямій.
«Пряма є найкоротша поміж двома точками…» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій…
Вже люди зустрічаються у вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде… йде… Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети… Йде…
Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді… Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік… Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата…
Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.
Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає…
В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір'яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила на сукувату в'ялену дубову гілляку ганчір'яною буркою, б'є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері…
Максим дивиться, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:
— Хоч би ж… хоч тоншу… поліняку… взяла!..
Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:
— Борисе!.. Батько!!.
Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:
— Вже знаю, знаю…
Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум'ям чистої,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.