Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

Нарешті вухо його вловило інтервал. Він ще не настав, але вухо його вловило, бо він наближався. За якийсь час показався обірваний кінець колони. Машини — величезні вантажні авта й блискучі особівки — й танки «тигри» (і на машинах, і на танках сиділи величаво проти сонечка вояки й курили сигарети, мов на парад їдучи) — пройшли. Пройшли…

Максим визирнув. Зліва — віддалявся хвіст колони, а справа — було пусто, лише ген–ген, за пару кілометрів біліли разком цятки, наближаючись. Максим звівся й спокійно–спокійнісінько (хоч земля під ним горіла) перейшов на другий бік. І пішов далі бур'янами так само спокійно, не кваплячись. Йому не можна квапитись! «От так собі гуляє чоловік, та й усе, а може, йде в справі». А як спустився в лощовину й, оглянувшись, побачив, що шляху вже не видно, — враз несамовито побіг. Не було сили, але побіг, бо мусив здійснити те шалене бажання, яке володіло ним на шляху, коли він його переходив. Той «біг» був усього лише кількома тяжкими, незграбними стрибками. Потім він пішов нормально.

Шлях лишився позаду, й струна радости забриніла знову в ньому, як тоді, відразу після розставання з дідом.

Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тоді повернувся праворуч, прицілився — й пішов навпростець. Пішов не минаючи ані калюж, ані горбів, ані потоків, ані глевкої ріллі, ані стерні колючої… Йшов тріюмфально. Місцями він заплющував очі й ішов наосліп, у забутті, в гарячковому, але й у радісному, маренні. А як розплющував очі — перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рідних степах. Цвіли оази, й сади, й озера, й міста казкові. І співали жайворонки. І одуд кричав десь біля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навесні–провесні. І все навколо сяяло променисто, і все було залюблене, щасливе…

Максим ішов назустріч усьому тому — і жайворонкові, і одудові, і садам, і озерам. Ішов назустріч синові сонячного Палермо, й тому янголові мармуровому, й своєму синочкові, й своїй дружині — всім. Ішов з розхристаним своїм серцем порепаним і з закипілою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії.

Розділ двадцять п'ятий

«Пісня пісень»

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені…»

Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, — лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того — вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети. Біля мети! Тут уже він — оце його немічне тіло — навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе–таки до свого порога. Ще трішки — і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний… А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той янгол з парабелюмом, і рябий солдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости… І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа… Син… Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і у вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню… Тіло його догоряло в муках. Але серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, — казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, — ні, на сліпучо–білому екрані неба, — дивні слова–гієрогліфи.

Вогненно–яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої–великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:

«…Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»

* * *

«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі…»

* * *

«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни…»

— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти–от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..

Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший Соломон, педант, і цинік, і резонер–філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».

Вони ніби лежать у