Читати книгу - "20 000 льє під водою"

О третій годині ночі я прокинувся від потужного струсу. Я зіскочив з ліжка і почав прислухатися. Раптом мене кинуло на долівку посеред каюти. Стало зрозуміло, що «Наутилус» на щось наштовхнувся і сильно похилився. Чіпляючись руками за стінки проходів, я насилу дійшов до вітальні, яка постійно освітлювалася. Усі меблі там були перевернуті, проте скляні шафи, завдяки тому що були надійно прикріплені до стін і до підлоги, на щастя, залишилися на місці.

Усередині корабля було чути якісь голоси і тупіт. Я хотів було вийти з вітальні, та в цей момент зайшли Нед Ленд і Консель.

— Що сталося? — запитав я.

— Я саме хотів запитати про це пана професора, — відповів Консель.

— Хай йому грець! — вигукнув канадець. — Я знаю, що сталося! «Наутилус» на щось напоровся.

— А ми все ще під льодами, чи вже випливли на поверхню? — запитав я.

— Цього ми не знаємо, — відповів Консель.

— Зараз дізнаємося, — сказав я і подивився на манометр.

Я дуже здивувався його показникам: ми перебували на глибині трьохсот шістдесяти метрів.

— Що це означає, чорт забирай? — здивувався я.

— Може, капітан Немо пояснить… — промовив Консель.

— Треба його знайти, негайно! — вигукнув Нед Ленд.

— Ходімо зі мною, — запропонував я.

Ми пішли до бібліотеки, але там нікого не було. Я подумав, що капітан Немо може бути у кабіні стернового. А туди без запрошення навіть у такій винятковій ситуації не варто було й носа потикати, щоб не заважати. Треба було чекати. Нед Ленд не шкодував міцних слівець, аби висловити своє невдоволення. Ми з Конселем мовчали. Нарешті у приміщення зайшов капітан Немо, та, мабуть, навіть не помітив нас. Його обличчя, завжди таке безпристрасне, цього разу було помітно стурбованим. Він мовчки подивився на компас і на манометр, потім приклав палець до тієї точки на мапі, що відповідала Південному океану.

Я не хотів йому заважати, та все ж через декілька секунд скористався тим, що він повернувся у мій бік, і запитав тими словами, які він промовив, коли ми сіли на мілину в Торресовій протоці:

— Що це, капітане, випадкова перешкода?

— На жаль… цього разу нещасний випадок, — відповів капітан Немо.

— Складний?

— Можливо.

— «Наутилус» сів на мілину?

— Так.

— Це трапилося унаслідок…

— … примхи природи, тут немає провини людей. Ми маневрували точно, без жодної помилки. Але ми не можемо впливати на закон рівноваги. Можна боротися проти людських законів, але не проти природних…

Філософські роздуми у такий момент були абсолютно недоречні, тим паче що вони не відповідали на моє запитання. Тому я запитав прямо:

— Чи можна дізнатися, що спричинило нещасний випадок?

— Величезна крижана брила, ціла гора перевернулася, — відповів капітан Немо. — Коли підніжжя крижаних гір підмивається більш теплими шарами води, то центр ваги переміщується вище, і внаслідок цього крижана гора перевертається. Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу». Потім вона ковзнула по його корпусу, підняла судно і витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить.

— А хіба ми не можемо звільнити судно, викачавши воду з резервуарів, щоб забезпечити йому рівновагу?

— Саме це ми зараз робимо. Чуєте, як працюють насоси? Погляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутилус» піднімається, але разом з ним піднімається льодяна глиба, і доки щось не зупинить її, наше становище не зміниться на краще.

«Наутилус» накренився на правий борт. Якби льодяна гора зупинилася, то судно вирівнялось би. Але хто міг гарантувати, що ми не наштовхнемося на верхній шар торосів і нас не розчавлять дві товстелезні крижини? Я замислився, що нам може загрожувати. Капітан Немо продовжував спостерігати за манометром. «Наутилус» піднявся десь на сто п'ятдесят футів, але зберігав той самий кут нахилу відносно лінії перпендикуляра.

Раптом ми відчули, що корпус легенько рухається. Вочевидь, «Наутилус» почав потрохи випрямлятися. Предмети, що висіли на стінах, поволі поверталися на свої місця, а площини стін — наближатися до вертикальної лінії. Ми усі мовчали і схвильовано, із замиранням серця спостерігали, як «Наутилус» «стає на ноги».

Минуло хвилин десять.

— Нарешті ми стоїмо догори головою! — вигукнув я.

— Так, — згодився капітан Немо і пішов до виходу.

— Та чи спливемо ми на поверхню? — запитав я.

— Авжеж, — відповів він. — Тільки-но резервуари звільняться від води, «Наутилус» підніметься на поверхню моря.

Капітан Немо вийшов, і незабаром я помітив, що судно припинило підніматися. Це було правильне рішення, адже «Наутилус» міг би вдаритися об нижню частину торосів. Краще було утримуватися між верхньою і нижньою крижиною.

— Викрутились! — зауважив Консель.

У цю хвилину відчинилися віконниці на ілюмінаторах, і крізь них у вітальню увірвався потік світла.

Внутрішнє освітлення погасло, але у вітальні було світло від зовнішнього середовища, і воно заповнювало іскристим світлом усе приміщення. Завдяки здатності відбивати світло, льодяні стіни направляли у глибину тунелю яскраві промені від прожектора «Наутилуса».

— Яка краса! Яка краса! — вигукував Консель.

— Так, — погодився я, — це незабутнє видовище!

— Так, хай йому грець! — пробурмотів Нед Ленд. — Це просто чудово! Я розлючений, що ми потрапили у цю льодяну пастку, але мушу зізнатися, що вона прекрасна! Прекрасна! Проте споглядання цих ілюмінацій може нам дорого коштувати! А якщо говорити простіше, то ми дивимося на те, що Бог заховав від людських очей! Ми не маємо права дивитися на цю красу!

Нед Ленд мав рацію. Це було нереально красиво, я б навіть сказав, занадто красиво. Раптом Консель зойкнув, і я мимовільно озирнувся.

— Що таке?

— Заплющте очі! Не дивіться!

Вигукуючи ці застереження, Консель затулив долонями свої очі, немовби хотів їх від чогось захистити.

— Та що з тобою, друже?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Я знову мимовільно перевів погляд на скляну поверхню вікна, і мене також засліпив огненний блиск.

І тут я збагнув, що відбулося. «Наутилус» ринув уперед з неймовірною швидкістю. Усе довкола, поверхні і точки крижаних стін, що досі просто помірно виблискували, перетворилися на смуги, які за яскравістю могли змагатися з самою блискавкою. Міріади льодяних діамантів зливалися у вогненні промені.

Скляні ілюмінатори у вітальні затулили віконниці (я це зрозумів за характерним звуком), але ми все ще стояли, прикривши очі долонями. Сітківка очей була надто подразнена.

Нарешті ми відпустили руки.

— Слово честі, я б не повірив, якби сам не пережив цього, — сказав Консель.

— А я й досі не вірю! — відповів Нед Ленд.

— Гай-гай, і навіщо нам повертатися на землю? — продовжував Консель. — Адже тепер ми розбещені чудесами й видовищами! Нам буде нудно там, на жалюгідних континентах, і нас більше не вражатимуть навіть найкращі