Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Це щось нечуване, – пробурчав князь, – таке порушення тактів, ці дивні суголосся звуків… Мені доведеться повністю зосередитися на грі, і я не зможу вам належно акомпанувати. Та й як звучить це взагалі?

– Спитайте композитора.

Він прочитав надпис на титульній сторінці й звів очі на Ернста.

– То це ви, пане Вінтере? О, будь ласка, заграйте, я аж згораю від нетерпіння.

Ернст сів за рояль. Залунали загадкові такти й зовсім незвичні співзвуччя – розцвітають дивовижні квіти… опадають у пурпурове море… раптовий змах крил… і розливається чарівливий сумний спокій…

Тоді заспівала Ланна:

О, час наш вечірній – о, власний наш світ!

Таємні години кохання!

Спустися до мене, небесний ти ангеле мій,

Й даруй мені спокій єднання!

Стемніли шляхи, вже завмерли всі хвилі прибою,

Затихли палкі всі бажання.

Усе, що родилось колись, давно собі тихо пішло,

Трояндами встелене наше чекання.

О, час наш вечірній – о, власний наш світ!

Країно веселощів й благословення!

Найкраща пора, коли тихо бринить

Стара, вічна скрипка кохання!

Дивна то була пісня. Ернст написав її одного сутінкового вечора, коли на вістрі ножа у герці зійшлися життя та смерть. Слухачі були схвильовані до глибини душі. Князь поцілував Ланні руку та із серйозним виглядом потиснув її.

– Ви – великий музикант, – промовив він до Ернста, – пробачте, що я спершу взявся ганити те, у чому я всього лиш дилетант. Дивовижнішої пісні я зроду не чув. Здавалося, наче все тут – і лампи, і сміх, і ми самі – стали безтілесними сірими тінями і тільки далекий сумний голос витав у просторі й часі. Хто автор цих слів?

– Мій друг.

– У цій пісні є щось російське… Ці глибокі роздуми… Ця дивна містика…

Ернст нічого не відповів.

Незабаром розмова потекла в інше русло. Із музичної кімнати винесли крісла, і почалися танці.

Блідолиця господарева донька затримала Ернста й попросила дати їй ноти.

Князь майже безупинно упадав біля Ланни. Він сипав їй компліменти й благав подарувати йому хоч один танець. Незабаром вони вже кружляли по залу під гучні звуки віденської оперети. Велична пара! Тепер Ланну вже не відпускали й вона переходила від одного партнера до іншого. А Ернст дивився й іронічно посміхався. «Дурні, – думав він, – щасливі, коли можете з нею потанцювати… і бундючитеся, коли вона вам усміхнеться… Якби ви тільки знали… Вона ж моя…»

І він далі слухав несміливу балаканину господаревої доньки. Ланна час від часу кидала на Ернста погляди, дивуючись, чому він іще досі до неї не підійшов. Але він говорив з блідою дівчиною. Зауваживши якусь дивну подібність її очей та очей Елізабет, він згадав про давно покинуту кохану. Й Ернст заговорив про мансарду мрій – він не знав чому, але тут він знову зміг розповідати про неї. З Ланною він ніколи більше не розмовляв про Фріцову мансарду.

Ланна втомилася. Вона попросила дати їй трохи відпочити й сіла на диван. Князь не відступав від неї ні на крок, кілька інших чоловіків теж узяли з нього приклад. Вона воістину була королевою вечора.

Доктор запросив господареву доньку на танець. Ернст пошукав очима Ланну й, побачивши, як усі коло неї скупчилися, усміхнувся.

Тоді він повільно підійшов до неї і схилився у поклоні. Вона відразу ж підвелася й узяла його попід руку. Коли вони закружляли в танці, Ланна тихо промовила:

– Хлопчику мій…

Його очі аж спалахнули від щастя.

– У тебе сумний вигляд, хлопчику мій…

– Уже ні…

– Усе ще сумний… Я змучилася – ходімо спати…

– О так… кохана.

Незабаром Ланна стала прощатися. Коли вона зауважила, що князь прагне супроводжувати її, вона голосно попросила Ернста провести її.

Вони доїхали майже до самої квартири. А решту шляху пройшли пішки.

– Ти такий мовчазний, хлопчику мій…

– Коли ти зі мною…

– Ні, тут щось інше… У тебе є щось на серці…

– Та ні, нічого…

Вона відчинила двері й увімкнула світло. Ернст стояв позаду неї. Вона відкинулася назад, обома руками притягнула його голову до себе, ще більше прогнулася й поцілувала його довгим поцілунком. Ернст зненацька згадав про Елізабет, і йому захотілося вирватися з Ланниних обіймів. Але таємнича магія хвилин сп’янила всі його чуття…

Коли наступного ранку Ернст, прийнявши ванну, вирушив додому, то відчув, як у його душі розливається якийсь дивний неспокій. Удома на нього чекав лист від Фріца. Ернст нетерпляче розірвав конверт. На нього відразу ж повіяло ароматом батьківщини… Рідного краю… Фріц розповідав про останні події, про Елізабет та інших. Він також написав, що всі дуже тішитимуться, якщо Ернст приїде. Рідний край… Батьківщина… У нього ледь не запаморочилося в голові… Перед ним так чітко постав образ Елізабет, що він мало не простягнув до неї руки… Рідний край… Батьківщина… Тисячі дзвіночків зателенькали йому в голові. Й Ернст вирішив найближчим часом поїхати додому, до Фріца.

Пополудні Ернст спав аж до вечора. Тоді прокинувся, ретельно одягнувся і доручив квіткареві послати Ланні в театр кілька орхідей. Вона знову здавалася йому далекою й чужою, як і завжди, коли він не був поруч. Спершу він хотів написати їй, що їде додому. Але тоді йому видалося, що так чинять тільки боягузи. Тому, наперекір своєму бажанню, Ернст вирішив піти в оперу, опісля провести Ланну додому й особисто їй усе розповісти. Коли він побачив її на сцені (якраз виконували д’Альберову «Долину»), його серце тихо стислося. «Яка ж вона вродлива…» – подумав він. Шквал оплесків зірвався на її честь, а його серце знову запекло.

Дорогою до Ланниної квартири він не відважився нічого сказати. Ланна постійно цілувала його очі й повторювала:

– Хлопчику мій… не дивися на мене так сумно.

Йому майже зробилося неприємно, та все ж він прагнув її пестощів.

– Хлопчику мій, що сталося, про що ти думаєш? – Ланна сіла на бильце його крісла.

– Сьогодні я отримав листа від Фріца.

– І тому ти такий сумний?

– Так.

– Хлопчику мій… – Вона злякано глянула йому в вічі. А тоді на її вустах заграла та дивовижна чарівлива усмішка. Непомітним рухом вона спустила з правого плеча бретельку й повільно притулилася ніжними грудьми до його щоки.

Ернст заплющив очі.

– Скажи мені, коханий, – прошепотіла вона, обійнявши правою рукою його за плечі. – Що там трапилося? – Вона поклала його руку собі на коліна. – Що такого сумного у тому листі?

– Нічого… Тільки добрі новини…

– Але, золотко моє, чому ж ти такий сумний?

Ернст зібрався на силі, щоб не піддатися настрою.

– Я хочу