Читати книгу - "Джерело"

Едмонд радісно всміхнувся й зупинився біля дверей з табличкою: ENGLAND LAB@MITPHYSICS.

— Заходьмо — і спитаймо його особисто!

Розділ 93

Молодий чоловік, який з’явився на екрані презентації Едмонда, — фізик Джеремі Інґленд. Високий, дуже худий, із кошлатою бородою і тихою, задумливою усмішкою. Він стояв біля дошки, списаної рівняннями.

— По-перше, — добродушно і сором’язливо розпочав Інґленд, — дозвольте просто нагадати вам: ця теорія ще не доведена, це просто ідея. — Він скромно знизав плечима. — Хоча маю відзначити: якщо ми зможемо довести, що це так, вона матиме серйозні наслідки.

За наступні три хвилини фізик окреслив свою нову ідею, яка (так само як і більшість концепцій, що змінювали людські уявлення про світ) була на диво простою.

За теорією Інґленда, якщо Ленґдон правильно її зрозумів, усесвіт має одну-єдину мету. Одну.

Поширювати енергію.

Грубо кажучи, коли у всесвіті виявляються зони сфокусованої енергії, то він її поширює. Класичний приклад, як зазначив Кірш, — це чашка з кавою на столі: вона завжди охолоняє, поширюючи своє тепло на інші молекули в кімнаті, відповідно до другого закону термодинаміки.

Раптом Ленґдон зрозумів, чому Едмонд розпитував його, які існують міфи про створення світу — в усіх них були образи енергії та світла, які нескінченно поширюються й освітлюють темряву.

Однак Інґленд був переконаний, що в тому, як усесвіт поширює енергію, і є певна заковика.

— Ми знаємо, що всесвіт підтримує ентропію і безлад, — промовив Інґленд, — тож нас здивує, коли ми побачимо численні приклади самоорганізації молекул.

На екрані знову з’явилися знайомі картинки: вихор, річище, сніжинка…

— Усе це, — промовив Інґленд, — приклади «дисипативних структур» — сукупностей молекул, які певним чином організувались, аби допомогти системі ефективніше розсіювати енергію.

Інґленд швидко навів приклад: торнадо — це спосіб, завдяки якому природа вирівнює концентровану зону високого тиску, переводячи її енергію в обертання, сила якого з часом вичерпується. Те саме стосувалося хвилястої поверхні піску в руслах річок, яка перехоплює енергію швидкої течії й розсіює її. Сніжинки розсіюють енергію Сонця, формуючи багатогранні структури, які хаотично відображують світло на всі боки.

— Простіше кажучи, — провадив далі Інґленд, — матерія самоорганізовується, щоб краще розсіювати енергію. — Він усміхнувся. — Природа в намаганні створити безлад створює острівці порядку. Ці острівці — структури, які посилюють хаос системи, тим збільшуючи ентропію.

Ленґдон раніше ніколи над цим не замислювався, однак Інґленд мав рацію: прикладів цього можна побачити безліч. Ленґдон уявив грозову хмару. Коли електростатичний заряд організовує хмару, всесвіт його видає у вигляді блискавки. Отже, закони фізики створюють механізми для розсіяння енергії. Блискавка розсіює енергію хмари в землю, у такий спосіб збільшуючи загальну ентропію системи.

«Ефективне створення хаосу, — зрозумів Ленґдон, — вимагає деякого порядку».

Ленґдон замислився, чи атомні бомби часом не можна розглядати як знаряддя ентропії — маленькі острівці організованої матерії, які слугують створенню хаосу. Його осяяло: він уявив собі математичний символ ентропії і зрозумів, що він нагадує вибух, ба навіть Великий вибух — розсіяння енергії на всі боки.

— То що ж ми маємо? — промовив Інґленд. — Як пов’язана ентропія з походженням життя? — Він підійшов до дошки. — Схоже, що життя — винятково ефективний засіб розсіювання енергії.

Інґленд намалював сонце, яке випромінює енергію на дерево.

— Ось, приміром, дерево: воно вбирає енергію сонця, використовує її, щоб рости, а потім випромінює інфрачервоне світло — значно менш сфокусовану форму енергії. Фотосинтез — дуже ефективна машина ентропії. Концентрована енергія сонця розчиняється й ослаблюється за посередництвом дерева, що дає в результаті посилення ентропії всесвіту. Те саме можна сказати про всі організми, зокрема людей, які поглинають організовану матерію з їжею, отримують з неї енергію, а потім у вигляді тепла розсіюють у всесвіті. Загалом, — зробив висновок Інґленд, — я вважаю, що життя не просто підкоряється законам фізики, а й почалося завдяки їм.

Ленґдон відчув хвилювання, замислившись над цією, на перший погляд, прямолінійною логікою: якщо гарячі сонячні промені сягають ділянки родючої землі, то за законами фізики земля створює рослину, яка допоможе розсіяти цю енергію.

Якщо сірчані кратери на дні океану утворюють ділянки, де вода кипить, то в таких місцях має виникнути життя, щоб допомогти розсіювати енергію.

— Я сподіваюся, — додав Інґленд, — що одного дня ми знайдемо спосіб довести, що життя справді спонтанно виникло з неживої матерії… просто в результаті законів фізики.

«Дивовижно, — подумав Ленґдон. — Чітка наукова теорія щодо того, як життя змогло самозародитися… без божественного втручання».

— Я вірую, — промовив Інґленд, — але моя віра, як і мої наукові студії, постійно розвивається. Я вважаю свою теорію ніяк не пов’язаною з питаннями духовності. Я просто намагаюсь описати, як «усе є» у всесвіті, — ну а про духовні висновки з неї хай думають священики й філософи.

«Молодий мудрець! — подумав Ленґдон. — Якщо колись його теорію доведуть, то у світі вона матиме просто вибухову дію».

— Ну а поки що, — мовив Інґленд, — усі можуть заспокоїтися. З очевидних причин довести це надзвичайно важко. Я і моя команда маємо декілька ідей моделювання дисипативних систем у майбутньому, але наразі до них нам ще роки й роки…

Інґленд зник з екрана, і знову з’явився Едмонд біля свого квантового комп’ютера.

— Ну а мені зовсім не роки й роки. Саме над таким моделюванням я й працював.

Він пішов до свого робочого місця.

— Якщо теорія професора Інґленда правильна, то всю оперативну систему космосу можна описати однією простою командою: розсіюй енергію!

Едмонд сів за стіл і застукотів по своїй величезній клавіатурі. На дисплеях перед ним виник чудернацький комп’ютерний код.

— За кілька тижнів я перепрограмував весь той експеримент, який раніше зазнав невдачі. Я вбудував у систему фундаментальну мету — такий собі raison d’être: звелів системі будь-що розсіювати енергію. Я схилив комп’ютер до того, щоб він робив це в якомога більш творчий спосіб, наскільки тільки можна, щоб посилити ентропію в первісному бульйоні. І дав дозвіл створювати будь-які інструменти, потрібні для такої мети.

Едмонд припинив набирати й крутнувся на стільці, розвернувшись обличчям до камери.

— Коли я запустив цю модель, сталося неймовірне. Як виявилося, я правильно визначив, якого «інгредієнта» бракувало в моєму первісному бульйоні.

Ленґдон з Амброю уважно дивилися на стіну-екран: там розгорталась анімована графіка роботи комп’ютера Едмонда. Знов перед глядачами вирував первісний бульйон, і те, що діялося під його поверхнею, можна було роздивитися на рівні атомів: ті носилися перед очима, утворювали нові й нові зв’язки.

— Коли я прокрутив процес на кількасот років уперед, — промовив Едмонд, — тут видно, що амінокислоти Міллера і Юрі