Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Із спостережень, місіс Семпсон, — кажу я їй. — Блукаючи по світу, я до всього придивляюся.

— Містере Прет, — каже вона, — я завжди захоплювалася освіченими людьми. У нашому місті так мало вчених серед цих пустоголових потвор, що поговорити з культурним джентльменом просто насолода. Я буду вам дуже вдячна, якщо ви завітаєте до мене, коли матимете охоту.

От таким то чином я й завоював ласку леді з жовтого будинку. Щочетверга і щоп’ятниці я ходив до неї ввечері і розказував їй про всякі дива всесвіту, що їх відкрив, записав у таблиці і скомпілював з природи Геркімер. Айдего ж та інші її поклонники користувалися кожною хвилиною інших днів, як тільки могли.

Мені ніколи не спадало на думку, що Адейго залицяється до місіс Семпсон за системою Х.М. Але одного вечора, ідучи до неї з кошиком дикого мироболану, я зустрів цю леді у провулку, що вів до її дому. Очі її метали блискавки, а капелюх небезпечно звисав над одним оком.

— Містере Прет, — починає вона, — цей містер Ґрін, здається ваш друг?

— Уже дев’ять років, — кажу я.

— Порвіть з ним, — каже вона, — він не джентльмен.

— Ну, знаєте, мадам, — кажу я, — він, правда, простий золотошукач, необтесаний і з усіма звичайними хибами всіх марнотратів і брехунів, але навіть у найскрутніших випадках я не міг йому одмовити в джентльменстві. Може щодо франтовства, пишного поводження та експозиції Айдего й ображає око, але щодо нутра, мадам, то я вважаю Айдего за неприступного для нижчих ступенів криміналістики і товстошкірості. Пробувши дев’ять років у товаристві Айдего, місіс Семпсон, — закінчую я, — мені неприємно самому його гудити і прикро чути як гудять його інші.

— Це дуже похвально, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — що ви так старанно бороните свого друга, але це не міняє того факту, що він зробив мені пропозицію досить гидотну, щоб збезчестити всяку даму.

— Ну, що ви, що ви, — кажу я. — Щоб Айдего зробив отаке! Та я б скоріше повірив, почувши це про себе. Я знаю за ним тільки один грішок і виною цьому хуґа. Коли нас одного разу занесло в горах снігом, він став жертвою якихось поганих недоладних віршів. От може це вони й відбилися на його поводженні.

— Авжеж відбилися, — каже місіс Семпсон. — Відколи я з ним познайомилась, він тільки й знає, що деклямувати мені блюзнірські вірші якоїсь особи на ймення Рубай Ате[297]. От, яка, здається, не краща за свої вірші, як судити з них.

— Е, так тоді значить, Айдего потрапив на якусь нову книжку, — кажу я, — бо ту, що була в нього раніш, написав якийсь чоловік під nom de plume[298] Х.М.

— То краще б він уже й держався її, яка б вона там не була, — каже місіс Семпсон. — Сьогодні він дійшов краю. Прислав мені букет квітів і пришпилив до них записку. Ну, от ви, містере Прет, зразу розбираєтесь у дамах. І ви знаєте моє становище в товаристві Рози. Ви можете хоч на хвилину уявити, щоб я пішла у ліс з мужчиною, прихопивши з собою глек вина і хлібину, і почала там співати й танцювати з ним під деревами. Я, правда, випиваю трохи кларету за обідом та вечерею, але в усякому разі не маю звички тягти з собою в кущі цілий глек і таким способом тішити там нечистого. І до того ж він узяв би з собою ці вірші. Він так і сказав. Ні, хай уже він сам улаштовує свої скандальні пікніки. І може прихопити з собою свою Рубай Ате. Я думаю, вона не буде упиратися, якщо тільки в них буде ще що-небудь крім хліба. Ну, що ви тепер скажете про вашого друга джентльмена, містере Прет?

— Що ж, — кажу я, — може запросини Айдего, це, так би мовити, свого роду поезія, і в ній немає наміру образити вас. Може це якраз належить до того сорту поезій, що звуться фігуральними. Вони, звичайно, порушують закон і порядок, але її усе ж пропускають на пошті, бо вони значать не те, що в них сказано. Я був би дуже радий за Айдего, якби ви вибачили йому, — кажу я. — А тепер відвернемо нашу увагу від низьких галузей поезії до вищих сфер факту і фантазії. У такий прегарний день як сьогодні, місіс Семпсон, — правлю я далі, — нам треба відповідно настроїти й наші думки. Хоч сьогодні й жарко, ми все ж повинні пам’ятати, що на екваторі лінія вічних снігів лежить на висоті п’ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев’ятим градусами широти вона лежить на висоті від чотирьох до дев’яти тисяч футів.

— Ах, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — це таке щастя слухати як ви розказуєте про такі прегарні факти після такої нісенітниці, як поезії цієї розпусниці Рубай Ате.

— Сядьмо ж на цій колоді при дорозі, — кажу я, — і забудьмо про нелюдськість і розпусність поетів. Красу можна знайти лише в чудових стовпцях установлених фактів і узаконних вимірів. От у цій самій колоді, на якій ми зараз сидимо, місіс Семпсон, — кажу я, — захована статистика дивовижніша за всяку поему. Бачите ці кільця на зрізі? Вони показують, що дереву було шістдесят років. На глибині двох тисяч футів воно через три тисячі років перетворилося б на вугілля... Найглибша вугляна копальня в світі у Кіллініворсі біля Ньюкесла... Ящик у чотири фути завдовшки, три фути завширшки і два фути вісім дюймів завглибшки вміщає тонну вугілля... Якщо ви випадково розріжете артерію, треба стиснути її трохи вище від порізаного місця... Нога людини складається з тридцяти кісток... Лондонський Тавер згорів 1841 року...

— Розкажіть ще що-небудь, містере Прет, — каже місіс Семпсон. — Ваші думки такі оригінальні і так заспокоюють. На мою думку, краще від статистики нічого не може й бути.

Але тільки через два тижні після цієї розмови я взяв від Геркімера все, що він міг мені дати.

Одної ночі я прокинувся від криків “пожежа”, що неслися з усіх боків. Я скочив, одягнувся і вийшов на вулицю помилуватися видовищем. Але коли я побачив, що це горить будинок місіс Семпсон, я аж застогнав і