Читати книгу - "48 законів влади"

їх. У безладі вони лаштувалися тікати, і ця ганьба все зруйнувала. Бо ті, хто давав відсіч, обійшли піхоту, розгромили тил і рушили далі. Помпей командував на протилежному крилі армії і побачив розгром і втечу кінноти; наразі він уже не був собою й забув, що він — Помпей Великий, а радше був тим, кого бог позбавив розуму; не мовивши ні слова, він пішов до свого намету й чекав там, доки вся армія не вдалася до втечі.

«Життя Юлія Цезаря», Плутарх (бл. 46—120 рр.)

Тлумачення

Катерина досить рано побачила, яку владу мають коханки над владною людиною: її чоловік Анрі ІІ утримував одну з найбільш мерзенних коханок Діану де Пуатьє. З досвіду Катерина знала, що такі, як її чоловік, хочуть відчувати, ніби можуть оволодіти жінкою, не використовуючи власне положення, яке він успадкував, а не заслужив. Така потреба робила чоловіка вразливим: жінці варто було вдати, починаючи роман, що вона скорена, як він уже не помічав, що з часом вона перебирає над ним владу, як це було з Діаною де Пуатьє та Анрі. І стратегія Катерини полягала в тому, щоб скористатися цією слабиною, аби завойовувати чоловіків і володарювати над ними. Їй треба було тільки підпускати найчарівніших жінок двору з її «летючого ескадрону» до чоловіків, у яких була така ж слабина, як і в її чоловіка.

Пам’ятайте: шукайте неконтрольовану пристрасть і настирливу думку. Що сильніша пристрасть, то вразливіша особа. Це може видатися дивним, бо пристрасні люди здаються сильними. Насправді ж вони на сцені показують нам мелодраму, аби не виявити, наскільки вони в житті слабкі й безпорадні. Потреба чоловіків підкорювати жінок показує насправді їхню разючу безпорадність, яка давала змогу пошивати їх у дурні впродовж тисячоліть. Подивіться на те, що в людині найбільш примітне: скупість, хіть, сильний страх. Вона не може ні приховати, ні контролювати ці емоції. А от ви можете керувати тим, що люди не здатні контролювати.

Дотримання закону 4

Арабела Гантинґтон, дружина видатного залізничного магната кінця ХІХ століття Колліса П. Гантинґтона, походила з бідної сім’ї й завжди боролася за соціальне визнання в колі знайомих багатіїв. Коли вона влаштовувала прийом у своєму маєтку в Сан-Франциско, до неї мало хто приходив із соціальної еліти; більшість не вважала її рівнею, а тільки мисливцем за грішми. Біля неї крутилися арт-дилери, бо чоловік її був казково багатий, але й вони бачили в ній лише парвеню. Лише одна впливова людина ставилася до неї по-іншому — дилер Джозеф Дювін.

Протягом кількох перших років знайомства Дювіна з Арабелою він не намагався продати їй дорогий витвір мистецтва. Натомість він супроводжував її до дорогих крамниць, без угаву розповідав про знайомих королев і принцес тощо. Вона гадала, що, нарешті, є людина, яка трактує її як рівню, навіть кращу за себе, у вищому світі. Тим часом Дювін, якщо й не продавав їй нічого, помалу навчав її своїм естетичним ідеям, а саме: найкраще мистецтво — найдорожче мистецтво. Відколи Арабела засвоїла його погляди, Дювін поводився так, ніби вона завжди мала вишуканий смак, хоча до зустрічі з ним її естетичні смаки були безнадійні.

Після смерті Колліса Гантинґтона в 1900 році Арабела отримала право на спадок. Вона раптом почала скуповувати, наприклад, дорогі картини Рембрандта й Веласкеса, причому лише за посередництвом Дювіна. Через багато років Дювін продав їй «Блакитного хлопчика» Ґейнсборо за найвищу ціну, яку платили тоді за твори мистецтва. Це було разюче придбання для сім’ї, що раніше не цікавилася колекціонуванням.

Тлумачення

Джозеф Дювін відразу розкусив Арабелу Гантинґтон: вона хотіла почуватися важливою особою, своєю в товаристві. Через своє походження вона почувалася неповноцінною й хотіла підтвердження свого нового соціального статусу. Дювін чекав. Він не накидав їй зопалу думку про колекціонування, а перейнявся спочатку її слабинами. Він сформував у неї відчуття, буцімто вона заслуговувала на увагу не через те, що вона дружина одного з найбагатших чоловіків у світі, але завдяки її власній вдачі, і вона на це піддалася. Дювін не сходив до рівня Арабели й не читав їй лекцій, а ненав’язливо вкладав у голову свої ідеї. У результаті він створив собі найкращу і найвідданішу клієнтку, якій продав «Блакитного хлопчика».

Найкраще використовувати таку слабину, як потреба в утвердженні й визнанні своєї значущості. По-перше, це універсальна якість, по-друге, нею легко маніпулювати. Залишається тільки знайти спосіб переконати людину, що в неї гарний смак, соціальне становище та інтелектуальний рівень. Коли рибка клюнула, вона стає вашою на багато років наперед — ви виконуєте позитивну роль, даючи їй те, чого вона сама забезпечити собі не може. Люди можуть так ніколи й не запідозрити, що ви маніпулюєте ними, а якщо й зрозуміють, то здебільшого їм байдуже, бо ви даєте їм відчуття, ніби вони кращі, а це варте будь-яких грошей.

Дотримання закону 5

1862 року король Пруссії Вільгельм призначив Отто фон Бісмарка прем’єром і міністром закордонних справ. Бісмарк був відомий своєю рішучістю, амбітністю та зацікавленістю в зміцненні військової потуги. Оскільки Вільгельм був оточений в уряді й кабінеті політиками, які хотіли обмежити королівську владу, було досить ризиковано призначати Бісмарка на такий чутливий пост. Його дружина, королева Августа, намагалася відрадити чоловіка, але, хоча зазвичай їй удавалося наполягти на своєму, цього разу Вільгельм виявився непохитний.

Лише через тиждень після призначення прем’єром Бісмарк виголосив імпровізовану промову до кількох десятків міністрів, переконуючи їх у необхідності розширення армії. Він завершив свою промову словами: «Основні проблеми нашого часу будуть вирішені не промовами і резолюціями більшості, а залізом і кров’ю». Його промова швидко поширилася по всій Німеччині. Королева кричала чоловікові, що Бісмарк — варвар і мілітарист, який збирається узурпувати владу в Пруссії і що Вільгельму слід вигнати його. З нею погодилися ліберали в уряді. Протест був настільки сильним, що Вільгельм почав побоюватися, що потрапить, як Луї XVI у Франції, на плаху, якщо залишить Бісмарка прем’єром.

Бісмарк знав, що йому слід звернутися до короля, доки не пізно. Він розумів, що помилився, бо варто було пом’якшити свої полум’яні висловлювання. Проте, переглянувши свою стратегію, він вирішив не вибачатися, а вчинити навпаки. Бісмарк добре знав короля.

Зрозуміло, перед зустріччю обох чоловіків королева накрутила Вільгельма. Король раз у раз повторював, що боїться потрапити на гільйотину. Але Бісмарк сказав одне: «Атож, тоді ми помремо! Це має статися раніше чи пізніше, а хіба є почесніший спосіб померти? Я загину, б’ючись за справу мого пана і короля. Ваша Величність помре, припечатуючи власною кров’ю королівські права, даровані вам із Божої ласки. Байдуже — на пласі чи на полі бою, — ви у величі своїй покладете тіло й життя своє за права, даровані вам із Божої ласки!» Він вів далі, апелюючи до почуття честі Вільгельма як монарха і головнокомандувача армії. Як міг король дозволяти людям маніпулювати ним? Хіба честь Німеччини не важливіша за якісь чвари? Прем’єр не лише налаштував короля не погодитися з дружиною й парламентом, але й переконав його розбудувати армію, що було основною метою Бісмарка.

Тлумачення