Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Знайти себе

Алхіміст. 6 років до абсолюту.

Сорок Третій два місяці провів під замком. Маленька хатка. Дві кімнати. Вбиральня і та, в якій він спав, їв, проводив решту вільного часу. Як на зло, у нього з'явилося дуже багато цього самого вільного часу якраз у той момент, коли це протипоказано. Щоночі він мучився, не засинаючи майже до ранку. А ті години, що спав, здебільшого мучили його кошмарними снами. Не минало й години, щоб Сорок Третій не думав про те, що він накоїв. Щодня він обмірковував сотні інших варіантів, як він міг вчинити в минулому. А починалося все з того, чи міг він взагалі не піти до Залізної руки того дня? Чи було б все інакше? Спершу він думав, що все могло скластися по-іншому. Але Залізна рука не дав би йому спокою. Він підіслав би вбивць і все одно для хлопця все закінчилося б погано. Сорок Третій схуд, борючись сам із собою. Він і сам розумів, що надломився. І це розуміння пригнічувало його ще більше. Те, що мало стати для нього найгіршим, було взагалі нічим. Він у диких. В полоні. Що вони з ним зроблять? Не було й дня, щоб хлопець над цим хоч раз не замислився. Йому все одно. Напевно, доля завдала вирішального руйнівного удару. Після якого він не зможе оговтатися.

Дні пливли один за одним. Тільки його маленький улюбленець не давав йому остаточно збожеволіти. Перші тижні алхіміст не звертав на нього уваги. Потім уже годував із рук. А останнім часом навіть розмовляв. В основному лаяв за те, що той постійно до нього чіпляється. Вдень це ще не дуже дратувало, а от уночі цей маленький хамелеончик сильно заважав. Хлопець жартома давав йому різні прізвиська під настрій. Здавалося, що всі вони не подобаються маленькій тваринці. Після десяти різних спроб, хлопець помітив, що звірятко на одне з прізвиськ не пирхає, не кидається і не хоче його вкусити. Так тому і бути.

Їжу йому приносили тричі на день. Відчиняли двері. Ставили новий посуд. Забирали брудний. Зачиняли двері.

Нині хлопець сидів на підвіконні. Вікно з ґратами, але таке широке. В нього приємно дивитись. Виходило воно на гору. Зелена не висока гора. Або пагорб. Напевно, пагорб. Йому спеціально виділили такий будинок, щоб він нічого не бачив. І нікого. Стукіт у двері. Навіщо стукати, якщо він не зможе відкрити? Якщо він замкнений ззовні? Пролунав звук замку, що відкривається. На сонце він подивитися не міг, але Сорок Третій вирішив, що для обіду було ще зарано. Він не обернувся. Дивився у вікно.

- Збирайся.

- Мені б помічників, сам свої речі не донесу. - і не думав жартувати хлопець.

- Хм. Так заведено говорити.

- І стукати теж заведено? - запитав Сорок Третій.

- Виховання. Манери так само важливі, як і решта всього іншого. Почуття такту можна розвинути.

Хлопець неохоче повернув голову. Дещо йому все ж стало цікавим. Хто це так розмовляє. Ще й серед диких. Він оглянув драйтла, що увійшов до нього в кімнату. Здоровий драйтл. Років сорок. Але міцний. Високий та потужний. І він щось шукав очима по кімнаті. І це знаючи, що Сорок Третій не має речей. Точніше, вони були, але їх відібрали одразу ж.

- Жука. - покликав Сорок Третій. - Тебе хочуть бачити.

Сорок Третій взявся за своє плече і віддер шматок одягу, який повільно змінив колір на синій і став схожим на товсту коротку ящірку. Очі того, хто увійшов, відразу округлилися. На тлі чорних намальованих кіл навколо них вони здавалися ще більшими. Драйтл схилив голову, вимовляючи собі під ніс якісь слова швидким гомоном. Сорок Третій насупився. Він пригадав реакцію того дикого, з яким він зустрівся, коли йшов їхніми землями. Чи не було там чогось подібного?

- Ходімо.

Драйтл повернувся спиною до нього і вийшов. Сорок Третій зістрибнув з підвіконня і поплентався за ним. Надворі виявилося свіженько. Напевно, йому після тієї кімнати і розпечене вулканічними викидами повітря здалося б свіжим. Драйтл попереду зупинився.

- Знаєш, спочатку тобі треба помитися.

Хлопець зміг не тільки вимитися, а й переодягнутися в сірий одяг. У чорному ходили дикі. У сірому ходили інші драйтли. Може, вони чекають, доки стануть дикими?

- Зовсім інша справа. Пішли.

Дикий повів його по їхньому поселенню. Одна вулиця. Будинки з дерева по обидві сторони не дуже щільно прилягали один до одного. Вулиця метрів п'ятдесят завдовжки. За будинками виднілися кам'яні споруди. Високі, довгі, низькі, короткі, квадратні, круглі. Чулися крики робітників. Хлопець бачив крізь проміжки між будинками десятки драйтлів у сірому. Вони несли у руках залізо, дерево, цебра. Тягали тачки або перекочували щось важке. По вулиці, крім них, ніхто більше не йшов.

- Ти не спитаєш, куди ми йдемо?

Сорок Третій знизав плечима.

- Може, скажеш, яка чудова погода? - знову запитав дикий, що йшов попереду.

- Навіщо?

- Щоб розмову підтримати. Пристойність. Ти чув таке слово?

І це йому каже дикий! Той, хто вішає трупи тварин на стовпах. А іноді й трупи драйтлів.

- Пристойність — це коли ти називаєш своє ім'я. - пояснив свою думку Сорок Третій.

- Називати своє ім'я першому зустрічному – ознака нерозсудливості.

- А як же почуття такту? Назвати драйтла, з яким ти говориш, першим зустрічним, це ознака чого?

Вони трохи пройшли у тиші.

- Знаєш, мені більше подобалося, коли ти мовчав. - підсумував драйтл зовсім вже не таким доброзичливим тоном, яким говорив раніше.

Біля одного з будинків драйтл зупинився. Він підійшов до дверей і постукав. Відійшов до Сорок Третього. Двері відчинилися. З неї вийшов такий самий дикий. Сорок Третій запитав себе, чи зміг би він їх відрізнити?

- Іцуко. Ти все ж таки зважився на це? І що ти цього разу вивчатимеш? Мова тіла небесних вугрів?

Іцуко прокашлявся.

- Я прийшов показати хлопця. Я його забираю. Як і домовлялись.

Драйтл, який до них вийшов, примружився. Він уважно дивився на Сорок Третього.