Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Проміжний, але є. Я б мала розповісти про нього капітану, але його нема, і я навіть не знаю, кому ще, крім сестри і тебе, можна про це говорити.

— І що там?

— Люди з капсул і той співробітник — носії, це точно. Я не можу сказати, який саме у них вірус, але... зразки тканин трьох осіб при контакті з фізрозчином проявили ознаки життя.

— Життя?

— Клітини наповнилися, розправили свої мембрани, а органоїди... намагаються функціонувати, — Софія розвела руками.

— Тобто... ти хочеш сказати...

— Я крапала на них глюкозу, вони... харчуються.

— То... якщо тіла тих трьох занурити у воду... — повільно почав Тео.

— Я впевнена, що вони оживуть.

— Ух... — Тео напружено видихнув і потер чоло.

— У мене, щоправда, є певні занепокоєння через пошкоджений мозок, бо там у деяких взагалі порожні черепи були, але він, мабуть, також відновиться з часом, проте особистість, швидше за все, зникне. Я не знаю. Ми з Сузанною говорили про це і вирішили, що таке можливе завдяки геномам тихоходок, адже ті здатні переносити екстремальні форми зневоднення, коли частка води в організмі падає до одного чи двох відсотків від норми. Висушуючись, ДНК розпадається на фрагменти, а при поверненні до умов з нормальним вмістом води особливі білки «зшивають» і відновлюють пошкоджену ДНК. Гадаю, цей механізм працює і у вас, екстремофілів.

— Але не у всіх, — зазначив Тео.

— Не у всіх, — підтвердила Софія.

Тео зліз з канапи й пройшовся лабораторією, потім зупинився й замислено поглянув на Софію:

— Гадаю, в них такий самий вірус, як і в мене.

— Мабуть.

— Їхні планшети зі справами лежать у моїй капсулі тут, в одному з доків Річкового порту. На кожному написано номер, а по нумерації можна визначити, хто вони. Я зазирну туди пізніше й погляну. Зараз треба дочекатися, коли Марту звільнять від чіпа.

— Добре. Може, зробити тобі каву, доки чекаємо?

— Ні, — він похитав головою, пройшовся лабораторією, потім зупинився й поглянув на Софію: — Хоча, зроби.