read-books.club » Детективи » Земля мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля мертвих"

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Земля мертвих" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 101 102 103 ... 117
Перейти на сторінку:
одному квадратному метрі поховано більше мертвих, ніж деінде. Купа знаменитостей на одному клаптику землі, що на верхівці пагорба, над площею Трокадеро. Коп невпевнено зупинився перед велетенськими воротами в стилі ар-деко. Якщо під час поховання його побачить один із членів родини або взагалі будь-хто, висіти йому потім на одному з каштанів поблизу храму. Що не кажи, він помилився щодо вбивці, переслідував клієнта Клаудії і так чи інакше навіяв злочинцеві думку, що Клаудію треба принести в жертву. Ну ж бо, Корсо, хіба тобі звикати?

А звично байдужа до всього природа вражала красою. Під променями сонця хрести і стели виблискували перламутровими хвилями. Величний ранок — ані подмуху вітру. Небесна блакить скидалася на хімічний осад і нагадала останні відвідини домівки Клаудії.

Запхавши руки до кишень, Корсо шукав місце, де відбувалася церемонія. Минав білі, схожі на храми, мавзолеї, химерні каплички з безліччю прикрас у стилі бароко, павільйони з шибами, на яких були зображені ангели й діви, такі прекрасні, що, здавалося, їх просто вкрали з якоїсь церкви…

Клаудія не надто полюбляла такі оздоби. Палка прихильниця рівноправ’я для всіх не була б у захваті, якби її відправили назад, до буржуа, до яких вона належала за походженням.

Нарешті він натрапив на групу людей у чорному, наче намальованих вугільним олівцем на білому аркуші. Корсо наблизився крадькома, але згодом зрозумів, що нічим не ризикує: усі присутні були з Відня. У Клаудії не було друзів, але вона мала сім’ю. Урочисті постави, благородні риси й відлюдькуватий вираз облич. Німецькі слова ритмічно вилітають з уст. Бракувало тільки золотавої рамки, аби увіковічнити родинні збори над могильною ямою.

Барбі обіцяла, що жодного журналіста або просто сторонньої людини там не буде. І не збрехала: навмисно розповсюдила неправдиву інформацію, мовляв Клаудія Мюллер за походженням була австрійкою, тож батьки відвезли останки доньки на батьківщину, аби поховати її в передмісті Відня.

Австрійські родичі не вірили в Бога. Не запросили ані священика, ані будь-якого іншого служителя культу. Жодної літургії біля труни, хіба лише глибоке зосередження, що замінило звичні молитви. Корсо спостерігав за чоловіками й жінками та дивувався їхній схожості: однакові чорні, гарно скроєні, елегантні костюми, однакові, ніби витесані з білого мармуру, обличчя. Наче вилиті з однієї форми — зграйка представників віденського бомонду подалася в мандри.

Коп намагався відгадати, хто був матір’ю Клаудії, аж раптом невисока жіночка ступила крок уперед. Минула пюпітр, призначений для виступу промовців, і стала ближче до ями. Позаду неї, наче охоронець, височів суворий велетень — батько.

Пані Мюллер, хоча й невисока та кругленька, мала з загиблою спільні родинні риси — чисті, наче змальовані одним помахом, — і теж, як донька, стягувала волосся на потилиці. Тьмяна, невиразна краса, що нагадувала священний і гіркий присмак облатки.

Він аж закляк, коли її побачив. Боявся зустрітися з нею поглядом, але жінка не піднімала повік. Тримала руки схрещеними перед собою та не мала ані торбинки, ані плаща. На ній була чорна сукня, скромна, наче вбрання приречених на спалення, яких колись посипали сіркою, аби тих швидше охоплювало полум’я.

Вона почала читати вірш з пам’яті, звертаючись як очима, так і голосом до свого внутрішнього світу:

Hasta te creo dueña del universo.

Te traeré de las montañas flores alegres, copihues,

avellanas oscuras, y cestas silvestres de besos.

Quiero hacer contigo

lo que la primavera hace con los cerezos[108].

Корсо не сподівався почути іспанську, але відразу впізнав чи не найвідоміший уривок із двадцяти поем про любов (і молодість) Пабло Неруди. Із тобою робити я хочу / Те, що весна витіває із кронами вишень…

Тож її згорьована мати зверталася до доньки любовною, просякнутою чуттєвістю поемою. Отже, Клаудія залишила родину. А щоб забути про своїх, — і дошкулити їм, — оселилася в Парижі й стала святою покровителькою злочинців.

Зненацька Стефан упізнав деякі обличчя. Утім, на цвинтарі були не лише австрійці: Барбі не змогла запобігти витоку інформації, що поширилася серед «друзів Собєскі», тобто поміж інтелектуалів, політиків, митців, які скромно мовчали, коли художнику оголосили обвинувачувальний вирок, але повилазили зі шпарин, тільки-но повідомили, що він не винен.

Корсо бачив, як вони перешіптуються. Вони виявили, впізнали споконвічного ворога. Копа-фашиста, що накоїв стільки помилок. Він так нічого не второпав. Гадав, що справу довели до кінця, а тим часом справжній убивця десь швендяв неподалік…

На щастя, ніхто з войовничо налаштованих друзів не виступив з промовою — австрійське, справжнє австрійське поховання. Інакше б пролунали звичні слова обурення, згадали б хороброго адвоката Клаудію, що стала жертвою недоумкуватих поліціянтів і сліпого правосуддя; спом’янули б самого Собєскі, «що був змушений накласти на себе руки через тиск суспільства», тощо.

Тепер усі проходили повз яму, аби кинути туди білу троянду. Корсо позадкував, сховавшись серед могил: він не мав ані квітів, ані права бути тут. Годі й думати, аби висловити співчуття батькам чи будь-кому. «Друзі Собєскі» чимдалі частіше опалювали його загрозливими поглядами…

Він уже збирався йти геть, як раптом помітив обличчя, що аж ніяк не вписувалося в загальну картину. Отакої. Корсо причаївся за стелою й наготувався чекати, коли всі розійдуться. Він не вийде з цвинтаря, доки не зрозуміє, що тут робить цей недоречний персонаж.

91

— Що ти тут забув?

Корсо вистрибнув із засідки, коли всі почали розходитися. Звертався до коротуна, що на певній відстані сунув за поховальним кортежем. За мить Корсо впізнав його, був тепер упевнений: це коп з 36-го. Точніше — з КО.

Той, що мав голову, схожу на гарбуз, і зачіску, як в іграшки з конструктора «Playmobil», — колись він показував йому перші конфісковані в Собєскі полотна, що мали згодом спантеличити його, але виявилося, що це просто копії світлин, які художнику продав Людо Тулузький.

— Я…

— Нагадай, як тебе звати.

— Лейтенант Філіпп Марке.

— Що ти тут робиш?

Марке кидав безнадійні погляди в бік кортежу, який уже почав віддалятися.

І голосом, якому силувався надати твердості, нарешті вимовив:

— Клаудія була мені подругою.

— Де ти з нею познайомився?

— На роботі.

— Службовці КО з адвокатами ніколи не спілкуються.

— Суддя дозволив Клаудії забрати деякі зразки. В КО я займаюся опечатаними органічними матеріалами. Збираю їх, відсилаю на аналіз, отримую назад і відправляю до архіву.

Такі, як Марке, до 36-го завжди потрапляють свідками, а згодом перетворюються на головних обвинувачуваних.

1 ... 101 102 103 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля мертвих"