Читати книгу - "Факультатив для (не) літаючої гарпії, Крістіна Логоша"

Владний голос викладача припинив наростаючий гомін:

— Ніхто ні в кого не закохається! Не панікуйте. Під впливом дощової води пилок втрачає токсичну властивість.

— Це чудово! — вигукнула з радістю Вінежка. — Достатньо одного квартового вартового з природною магією — і ми врятовані.

— Не все так просто. Квіти едорфіусу дуже рідкісні, дощова вода зруйнує і сам бутон. А цього не можна допустити… Потрібна пара добровольців, щоби ізолювати квіти від вологи.

— Тобто хтось має пожертвувати своїм особистим щастям заради ваших квіточок? Ні, тут без мене, — гидливо підсумувала Вініжка.

Адепти небезпечно поглядати на професора і тихенько шепотіли. Хтось висунув теорію, що птахи давно склевали їй мізки.

— Не драматизуйте, адептко Скарк. Ніхто не потребує таких жертв. Добровольці, які погодяться, отримають антидот.

— Я зроблю це, — сказав Кіттерон. — Тим більше, що без магії польотів на таку висоту не залізти.

— Я з тобою, — відразу змінила свою позицію Вінежка, — Одному йти небезпечно. Невідомо, як цей пилок подіє, якщо ти будеш один.

Бронна в напуття вимовила кілька слів. Кіттерон відірвався від землі і, зробивши кілька помахів, ширяв на одному місці, не виходячи за межі захисного бар’эру. Він чекав на Вініжку, яка не могла злетіти, адже її камінь був викрадений.

— Не можу зрозуміти, що не так, — вона безпорадно ляскала крилами на місці, але нічого не відбувалося.

На якийсь момент мені стало незатишно, здавалося, всі дивляться на мене. Адже в групі було лише три гарпії.

— Може я спробую допомогти, якщо у Вініжки не виходить. — сказала, розуміючи, що інших варіантів не було.

Викладачеві довелося повторити інструкцію для мене. Діяти потрібно швидко, якщо у повітрі багато пилку, він може вплинути на наші думки та вчинки.

Ми з Кіттероном підійшли до огорожі, за якою було токсичне середовище. Я нервувала, як і мій напарник:

— Все могло бути гіршим, — сказав він так, що його чула лише я.

— Наприклад?

— Ти могла бути хлопцем… Летимо на рахунок три… Якщо я поведу себе якось не так, можеш мені добре врізати.

І поки до мене доходило значення його слів, він сказав «три», минаючи «один» і «два». Вискочив за межі пологу і полетів за скляним акваріумом, до якого треба було повернути квіти.

Набравши більше повітря в легені, я погналася за ним. Але мого партнера і слід пропав. На великій швидкості я промчала в далечінь доріжки і опинилася в тому місці, де знаходився акваріум. Напрочуд він стояв на місці, а значить, Кіттерон не зміг до них дістатися першим.

Підійшла до скляної ємності, прикидаючи, як її взяти. Поклала зверху кришку і вже збиралася з нею злетіти, як раптово мене легенько обсмикнули, уклавши з обійми.

Лише на мить я змогла розглянути Кіттерона. Як він тут же накрив мої вуста поцілунком. Від дотику губи обдало жаром. Здавалося, мільярди клітин тіла наповнилися світлом і сяяли яскравіше за сонце.

Я запустила долоню в його смоляне волосся, жадібно притискаючи його до себе, боячись втратити. Його дихання, тепло тіла, удари серця — все тепер належало мені.

Солодкий поцілунок п'янив, і не хотілося його переривати. Хотілося стояти і цілувати його вічно, але гострий кіготь дряпав мою душу, кажучи, що це лише магія.

Я відсторонилася від нього і подивилася в очі, переповнені щастям:

— Ліза ... — від звуку власного імені з його вуст по тілу побігли мурашки. — Давай втечемо звідси. Тільки ти і я. До біса цю академію і всі ці інтриги. Нам ніхто не потрібний. Ми зможемо бути будь-де і будь-ким. Давай зробимо це зараз?

Розчулена його словами, я навіть не відразу зрозуміла, що відповісти. Просто спостерігала, як він дивиться на мене.

— Треба зловити квіти, мабуть, тут ними все отруєно, — сказала сумним голосом.

Кіттерон підвів голову, озираючись на едорфіус, що ширяє під куполом. — Не потрібно. Ходімо звідси. Раптом такої нагоди не буде, — наполягав гарпій.

Він дивився на мене уважно. Можна було погодитися, і ми вилетіли б за межі саду, академії, Квадрату світів. Нас би ніхто не знайшов, ми були б щасливі вічно. Належали б лише однин одному.

Я взяла його за руки і сказала:

— Ти мені довіряєш?

— Звичайно.

— Тоді заплющ очі.

Кіттерон тепло посміхнувся і виконав моє прохання.

Я оглянула його з головою до ніг: гарний, сильний і коханий. Вставши навшпиньки, лагідно поцілувала його в губи, отримавши ще одну чарівну усмішку у відповідь. Потім спробувала звільнити свої руки, але він мене не відпустив.

— Ти сказав, що довіряєш.

— Так, але…

— Не розплющуй очі. Зроби це після того, як дорахуєш до двадцяти.

Під його рахунок я звільнила руки, підхопила скляний акваріум і піднялася під стелю.

Кіттерон дорахував десь на вісімнадцяти, коли я приземлилася з едорфіусом.