Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Кармен якось сказала мені, що Ліла їздить на старий цвинтар в Доґанеллу й вибирає там собі дитячу могилку, щоб біля неї думати про Тіну, у якої своєї могилки немає. А потім прогулюється зарослими стежками, поміж могилами, кущами, старими каплицями з поховальними нішами, зупиняючись перед вицвілими фотографіями.

– Мертві, – сказала Кармен, – мають визначеність. У них є могильна плита, дата народження та смерті. А в її доньки – немає. Її дочка навічно залишиться лише з датою народження. У цьому й горе. Бідна дівчинка ніколи не матиме завершення життєвого шляху, постійного місця, куди її мама може прийти, посидіти, заспокоїтися.

Але Кармен завжди фантазувала щодо питань життя та смерті, тому я не дуже до неї прислухалася. На мою думку, Ліла бездумно блукала містом, щоб притупити біль, який і через багато років отруював її існування. Або, за своєю давньою звичкою рішуче рубати все одним махом, справді вирішила більше ні про що і ні про кого не думати. Оскільки я була переконана, що для душевного спокою їй потрібне якраз протилежне, то побоювалася, що її нерви не витримають і вона накинеться на Енцо, на Ріно, на мене, на моїх дочок, на незнайомого перехожого, який ненавмисно її штовхнув, на когось, хто не так поглянув. Удома я могла з нею сваритися, заспокоювати її, тримати під контролем. А надворі? Щоразу, коли Ліла виходила з дому, я тривожилася, що вона потрапить у якусь халепу. А водночас, коли чула, як знизу гепають двері, вона спускається сходами й виходить на вулицю, то видихала з полегшенням. Значить, не з’явиться через кілька хвилин у мене вдома, не почне провокаційних розмов, не чіплятиметься до дівчат, не критикуватиме Імму, не намагатиметься завдати мені болю.

Так я дедалі частіше почала замислюватися про переїзд. Залишатися в районі не було сенсу ні для мене, ні для Деде, ні для Ельзи, ні для Імми. Сама Ліла після перебування в лікарні, після операції, після розладів, що відбувалися в її тілі, почала частіше повторювати те, що раніше казала час від часу: «Їдь звідси, Лену! Що тобі тут робити? Таке враження, що ти дала обітницю Матері Божій!» Хотіла нагадати мені, що я не виправдала її сподівань, що моє перебування в районі було тільки примхою інтелектуалки, що фактично від мене з моєю освітою й книжками не було жодної користі ані їй, ані місцю, де ми народилися. Я обурювалася і думала про себе: вона ніби хоче звільнити мене за професійну непридатність.

19

Я почала розмірковувати, що робити далі. Донькам потрібна була стабільність, а я мусила влаштувати все так, щоб їхні батьки про них попіклувалися. Найскладніше було з Ніно. Інколи він телефонував, сюсюкав кілька хвилин з Іммою, та односкладно йому відповідала – і все. Нещодавно він вчинив те, чого можна було очікувати, знаючи його амбіції: висунув свою кандидатуру на виборах від Соціалістичної партії. Він надіслав мені коротенький лист, в якому просив голосувати за нього й агітувати інших. До листа, який закінчувався словами «І Ліні теж скажи!», він додав агітаційну листівку зі своїм солоденьким фото й короткою біографією. Одне речення було підкреслено ручкою, у ньому повідомлялося, що у кандидата троє дітей: Альбертіно, Лідія та Імма. Збоку він дописав: «Покажи це доньці!»

Я не ходила голосувати й нікого не агітувала за нього, але показала листівку Іммі, а та спитала, чи можна її забрати й зберегти. Коли її батька обрали, я спрощено їй пояснила, що означають поняття «народ», «вибори», «представництво», «парламент». Тепер Ніно постійно жив у Римі. Після перемоги на виборах дав про себе знати лише раз: надіслав нашвидкуруч написаного хвалькуватого листа, якого просив показати дочці, Деде й Ельзі. Ні номера телефону, ні адреси, тільки порожні обіцянки на відстані («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). А Імма захотіла зберегти і те підтвердження існування свого батька. А коли Ельза казала їй щось на кшталт: «Яка ж ти вредна! Це все тому, що твоє прізвище Сарраторе, а не Айрота!» – вона, здавалося, уже не так засмучувалася, що має інше прізвище. Якось учителька запитала в Імми, чи правда, що вона донька депутата Сарраторе, і та наступного дня принесла їй на доказ листівку, яку так ревно зберігала. Мене тішила її гордість за батька, і я планувала зробити так, щоб та гордість із часом зростала. Ніно й надалі жив своїм насиченим життям? Гаразд. Але моя дочка йому не кокарда, щоб виставляти напоказ, а потім знову ховати у шухлядку до нової нагоди.

Із П’єтро в останні роки у мене проблем не було. Він регулярно надсилав гроші на утримання дітей (від Ніно я не отримала ані копійки), завжди цікавився їхніми справами. Недавно він розійшовся з Доріаною, Флоренція йому набридла, він хотів податися до Сполучених Штатів. Зважаючи на його рішучість, у нього це мало вийти. Мене такий перебіг подій непокоїв. Я казала йому: «Ти кидаєш дітей напризволяще!» А він відповідав: «Зараз це здається дезертирством. Але скоро ти побачиш, що мій переїзд піде на користь насамперед їм!» Можливо, у тих словах мені вчувалося щось подібне до обіцянок Ніно («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). Але факт залишався фактом: Деде з Ельзою теж скоро мали залишитися без батька. Та якщо Імма до такого звикла змалечку, то Деде з Ельзою дуже любили П’єтро і звикли звертатися до нього, як тільки їм хотілося. Я була впевнена, що його від’їзд їх засмутить. Звичайно, вони були вже дорослі: Деде виповнилося вісімнадцять років, Ельзі – п’ятнадцять. Вони навчалися у найкращих школах, мали добрих викладачів. Та чи було цього достатньо? Обидві ніяк не могли тут прижитися, не спілкувалися тісно з однокласниками і не мали друзів. Здавалося, що тільки з Ріно вони почувалися добре. Але що спільного вони насправді мали з тим парубком, значно старшим, але водночас інфантильнішим за них?

Ні, треба було переїжджати з Неаполя. Спробувати, наприклад, пожити в Римі і з любові до Імми відновити стосунки з Ніно – звичайно, лише дружні. Або повернутися до Флоренції й укріпити стосунки П’єтро з доньками, сподіваючись, що тоді він відмовиться від наміру переїхати до Америки. Особливо нагальним це питання здалося мені одного вечора, коли Ліла піднялася до мене з сердитим виглядом і запитала вороже:

– Це правда, що ти сказала Деде більше не бачитися із Дженнаро?

Я зніяковіла. Адже я лише попросила доньку, щоб та не липла до нього, як смола.

– Бачитися вона з ним може, скільки завгодно. Просто я побоююся, що Дженнаро це може набриднути: він дорослий, а вона – дівчисько.

– Лену, не викручуйся! Ти вважаєш, що мій син не