Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Подумайте тільки, я вчилася писати ще пером! Потім перейшла на кулькову ручку, з неї – на друкарську машинку, згодом – на електронну, а от тепер я клацаю по клавішах і вибиваю дивовижним чином текст на екрані! Це так чудово! Нізащо б не повернулася в минуле, досить з мене ручки! Тепер завжди писатиму на комп’ютері! Ось доторкніться, відчуваєте в мене мозоль на вказівному пальці?! Бачите, який твердий? Він у мене з дитинства, але скоро зникне.

Ліла спостерігала за нашою розмовою зі щасливим виразом обличчя: раділа, що вгадала з подарунком.

– Ваша мати, – сказала, – говорить з ентузіазмом дилетанта!

І вивела їх із кімнати, аби я могла спокійно попрацювати. Вона розуміла, що втратила їхню довіру, але все одно водила їх до себе на роботу, коли мала гарний настрій, й показувала нове обладнання, пояснювала, що вміють робити нові машини, чому і як. Казала, аби підлеститися до них:

– Синьйора Елена Ґреко – якщо ви з нею знайомі! – уважна, як гіпопотам, що дрімає на замуленому дні озера! А от ви – метикуваті дівчатка!

Але знову завоювати їхній авторитет та повагу, особливо Деде й Ельзи, їй так і не вдалося. Дівчата, повернувшись додому, казали мені:

– Ніяк не второпати, що в неї в голові, мамо! Спершу спонукає вчитися, потім заявляє, що всі ті розумні машини служать лише для того, щоб багатії заробляли купу грошей, а старі професії та робочі місця зникли.

Попри це за короткий час Деде з Ельзою – навіть трішки Імма! – здобули такі знання в інформатиці, що я ними запишалася. Хоча сама й досі вміла на комп’ютері лише друкувати. За найменшої халепи зверталася до доньок, особливо – до Ельзи, яка усувала проблеми за мить, а потім вихвалялася перед тіткою Ліною:

– А я взяла і зробила отак і отак! Як ти гадаєш, правильно?

Справи пішли ще краще, коли Деде почала залучати й Ріно. Раніше він і голови не повертав у бік обладнання, що належало Енцо й Лілі, а тут став потроху цікавитися. Адже не хотів відставати від дівчат і поставати дурником у їхніх очах. Одного ранку Ліла зі сміхом заявила:

– Деде змінила Дженнаро!

Я відповіла:

– Ріно потребує трішки довіри.

А вона відрізала з притаманною їй різкістю:

– Я знаю, якої довіри він потребує!

17

Так було в добрі дні. Але швидко наставали й погані: то їй було спекотно, то холодно, то вона блідла, то могла несподівано розпашіти, то сварилася, то допікала всім, то обливалася потом, то чіплялася до Кармен, обзиваючи її дурною і плаксивою. Після операції в її організмі, здавалося, щось заклинило. Несподівано відповідала грубощами на чемність Ельзи, гаркала на Деде, різко розмовляла з Іммою, мене могла обірвати на півслові, розвернутися і піти. У такі періоди потьмарення їй не сиділося ні вдома, ні на роботі. Сідала на автобус чи метро і їхала невідомо куди.

– Чим ти займаєшся? – запитувала я.

– Гуляю по Неаполю.

– Добре. Де саме?

– Я що, маю перед тобою звітувати?

За будь-якої нагоди вона зчиняла сварку з нічого. Особливо часто сварилася з сином, але винуватила у їхніх непорозуміннях Деде й Ельзу. Насправді вона мала рацію. Моя старша донька часто й охоче проводила час із Ріно, а сестра, щоб не почуватися забутою й самотньою, теж змушена була миритися з присутністю хлопця. Як наслідок, обидві закликали його до непокори, яка в їхньому випадку виявлялася у пристрасних словесних суперечках з дорослими, а в Ріно виливалася в сумбурне виправдувальне базікання, яке Ліла терпіти не могла.

– Оті двоє, – гримала вона на сина, – вчать тебе розуму, а ти повторюєш за ними дурниці, як папуга!

У такі дні з нею було не впоратись, її бісили мовні штампи, патетичні фрази, будь-які вияви сентиментальності, а особливо – бунтівний дух, підживлюваний старими гаслами. І разом із тим у певних ситуаціях вона сама витягувала на білий світ такі заїжджені анархістські ідеї, які, як на мене, уже давним-давно себе зжили. Ми гаряче посварилися, коли напередодні виборчої кампанії 1987 року дізналися з газет, що в К’яссо заарештували Надю Ґальяні.

Кармен прибігла до нас у паніці, зовсім втратила голову і знай примовляла:

– Ось побачите, тепер і до Пасквале доберуться! Від Солар урятувався, а тепер карабінери його вб’ють!

Ліла їй відповіла:

– Надю ж не карабінери заарештували, вона сама здалася, щоб полегшити собі кару.

Та гіпотеза видалася мені розумною. У газетах написали всього кілька рядків, не йшлося ні про погоні, ні про перестрілки, ні про затримання. Щоб заспокоїти Кармен, я знову їй порадила:

– Можливо, Пасквале теж було б краще здатися. Ти знаєш мою думку.

І тут розверзлося небо, Ліла почала кричати, наче сказилася:

– Кому здатися?

– Владі.

– Владі?!

Вона виголосила цілий список розкрадань і злочинних змов між старими кримінальними структурами та новими міністрами, рядовими членами парламенту, поліцейськими, суддями, секретними службами – починаючи з 1945 року і до наших часів. Виявила, як завжди, неймовірну поінформованість, якої я від неї не чекала. І вигукнула наприкінці:

– Оце та влада, якій ти хочеш здати Пасквале?!

А потім ще й під’юдила мене:

– Б’ємося об заклад, що Надя відсидить кілька місяців у в’язниці, а Пасквале, якщо його схоплять, замкнуть у камері навіки, а ключ викинуть?

Підійшла до мене впритул, повторила з притиском ще агресивнішим тоном:

– Б’ємося?

Я промовчала. Мене ця сцена дуже непокоїла, адже такі розмови не йшли на користь Кармен. Після смерті Солар вона відразу забрала позов проти мене, всіляко демонструвала свою прихильність, допомагала з доньками за першої потреби, незважаючи на власні проблеми й тривоги. А тому мені було шкода, що ми з Лілою, замість того щоб заспокоїти її, ще більше розхвилювали. Її аж трусило, коли вона сказала, звертаючись до мене, але поділяючи Лілину думку:

– Якщо Надя здалася, значить, вона розкаялася і тепер звалить усю вину на Пасквале, а сама вибереться сухенькою з води. Хіба не так, Ліно?

Після чого повернулася до Ліли й випалила різко, несподівано ставши на мій бік:

– Тепер це не просто справа принципу, Ліно! Ми мусимо думати про те, як краще для Пасквале! Мусимо передати йому, що краще жити у в’язниці, аніж чекати, поки тебе порішать! Правду я кажу, Лену?

Тут Ліла облила нас обох брудною лайкою й вискочила, хряснувши дверима, хоч ми сиділи у неї вдома.

18

Піти з дому й блукати містом стало для Ліли засобом від стресу та розв’язанням усіх проблем. Дедалі частіше вона виходила вранці й поверталася під вечір, занедбала Енцо, який не знав, як упоратися із замовниками, Ріно, забувала подбати про моїх доньок, коли я від’їжджала у справах. На неї не можна було покластися: якщо щось не вдавалося