Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Вона жива. Остап урятував її.

* * *

Віка сиділа на мосту, погойдуючись з боку на бік. Ще мить назад вона голосила, шкодуючи про свою імпульсивність і майже не сумніваючись, що якщо хтось не втрутиться, закінчиться не одне, а два чи три життя. Вікторія майже не сумнівалася, що Ед не пробачить їй того, що вона щойно накоїла. Зненацька вона зрозуміла, що молиться за порятунок колишньої суперниці. Це здавалося таким природним, ніби вона зверталася до вищих сил все життя.

Коли звідкілясь з'явився іноземець, Вікторія подумала, що від жаху у неї почалися галюцинації. Ноги підкосилися, і вона впала навколішки. У німому заціпенінні спостерігала, як Остап рятує Яну. До неї не одразу дійшло, що Синичка поза небезпекою й навіть у свідомості. Те, що відбулося, скидалося на диво.

Треба було підвестися. Віку трусило чи то від холоду, чи то від страху, але вона не могла зрушити з місця. Хтось поставив її на ноги. Віка обернулася й зустрілася з похмурим поглядом Еда.

Він дивився на неї мовчки. Краще б репетував. Якщо він її зненавидить, якщо залишить і піде, вона цього не переживе.

Губи, як і все тіло, тремтіли, але Віка спробувала порозумітися:

— Це випадковість. Я не хотіла. Я не думала, що так… Ти мені віриш? — Ед мовчав. — Скажи що-небудь. Будь ласка. — Ед повернув голову в бік парочки, яка обійнялася, якийсь час спостерігаючи за ними. Віка не могла виносити невідомість. Вона силоміць повернула до себе чоловіче обличчя, й заледве стримуючи сльози, повторила: — Будь ласка.

— Що ти хочеш почути?

Байдужість у його голосі вбивала, позбавляла останньої надії. Руки самі опустилися, повисли вздовж тіла. Знизавши плечима, вона стомлено сказала:

— Хоча б щось.

І схлипнула, не втрималася.

Ед відвернувся від неї й пішов, спускаючись з «місця злочину» на бруковану доріжку. Віка злякано дивилася йому вслід. Заціпеніння тривало недовго. Вона кинулась за ним і сіпнула ззаду за куртку. Ед продовжував йти вперед, але Віка вже почала сердитися.

— Ти не можеш піти та кинути мене одну. Мені погано! — Але Ед ішов, хоч і трохи сповільнив кроки. Чи їй тільки здалося? — Мені дійсно дуже погано.

— А їй — добре?

Вікторія не уточнювала, кому. Вона зупинилася й переривчастим голосом крикнула:

— Мені шкода! — Ед нарешті зупинився й повернувся до неї обличчям. — Че… Слово честі.

Сльози текли струмками, але Вікторія лише зморгувала їх, щоб світ не розпливався перед очима.

— Ходімо, сядемо десь.

Віка кивнула й попленталася за Едом. Їй хотілося помчати з парку якнайдалі, забитися в кут і забути про все, що трапилося, але Вікторія розуміла, що це — не вихід. Та й Ед не дозволить.

Вони влаштувалися на найближчій лавці. Віка гарячково намагалася вигадати потрібні фрази, але слова не складалися в речення. Потрібні були мотиви, які все пояснили б і змусили зрозуміти її поведінку. Складність полягала в тому, що тепер Віка сумнівалася у їхній правильності. Вона почала із простого.

— Звідки ти дізнався, де я?

— Тато твоєї дитини повідомив.

До Вікі не одразу дійшло, кого Ед має на увазі.

— Дубівський — не батько. Я вже казала тобі раніше. — Вона не стала з'ясовувати, звідки про її побачення з Яною дізнався Вік. Запитала про інше, важливіше: — Ти мене розшукував? Навіщо?

— Зателефонував, щоб сказати, що трохи затримаюсь у Матері Терези, але ти не відповідала. Тоді я провів жінку в дім, і тією ж машиною повернувся.

Ед не сказав, що турбувався про неї, але Віка знала, що саме це привело його до лікарні.

Вікторія притулилася до міцного плеча і витерла краєм халата сльози. Ед не відсунувся, що вселяло певну надію. Удвох вони дивилися на Синичку та Дороша, на зграйку роззяв, що складалася з матусь з дітьми та пари стареньких. За декілька хвилин перед ними з'явився новий персонаж — у формі, і Віку знову почало трусити.