Читати книгу - "Поцілунок одного разу , Ольга Манілова"

Вони знаходять приватне подвір'я з машиною через чотири вулиці. Будинок начебто обжитий, і тачка, здається, на ходу.

Кіра категорично проти пограбування, тому галасливо сопе, залишившись за парканом, але Карелін не бачить іншого виходу. Поки Лешей чи хтось із пацанів повернеться або прижене авто, години минуть. А потім ще їхати назад.

Їм незабаром підженуть вертоліт неподалік, найголовніше — до майданчика дістатися.

Зламував Карелін машину рівно один раз у своєму житті. І це було десяток років тому. Загалом, виття сигналізації зараз — це те, чого варто очікувати.

Пробравшись усередину, чоловік зриває блок зі скла, і настає тиша. Машину він заводить, але вирішує почекати з виїздом, на випадок появи власників.

Коли вирівнює колеса вже на вулиці, Кіра оглядає білу конячку з незадоволеним виглядом. І сідати всередину не поспішає.

— Та вона робоча, — каже Рома. — Тільки попереду брудно, сідай назад.

Кіра закочує очі.

- Звичайно, вона робоча, нормальна машина, - видихнувши і сідаючи на сидіння, вона бурчить: - Повернеш потім назад. Або гроші відправиш власнику.

- Повернемо. Якщо бензину вистачить доїхати.

У відповідь на її осудливий погляд чоловік усміхається. Гарна занадто вона, з розпатланим волоссям і рум'янцем. Несправедливо.

Частину дороги Роман презирливо розглядає панель управління і дзеркала, що на його думку, криво прироблені і марні. Дівчина, що сидить позаду, ледь не посміюється над ним, і причина веселощів поки для нього залишається загадкою.

— Корито, недарма, що безхазяйне, — нарікає Карелін. — Якщо цей індикатор так показує... То, що насправді з індикатором бензину?

— Хтось звик до буржуазних машин, — нарешті хихикає Кіра.

Мабуть, думає, що Романові тільки розкіш подавай, то він же нічого проти цієї тачки самої по собі не має. Щоправда, він справді в такій машині втретє, мабуть, а за кермом перший.

Незважаючи на те, що найкраще відразу доїхати до посадкового майданчика, оскільки після зупинки машина може і не завестися, чоловік зупиняється на трасі неподалік потрібного повороту.

Рома розповів їй майже все, що сталося вчора на зустрічі з Кулаком і сьогодні на складах. Про батька промовчав. Не треба, щоб жаліла. Від неї подачки на основі співчуття його серцевий апарат переробити не зможе, буде барахлити все.

Він зустрічається з дівчиною поглядом у дзеркалі заднього виду. Її очі насторожені й звабливі. Не блимаючи, Карелін проганяє зі свого погляду непроникність і дає бурі дорватися до її хазяйки.

Безмовно натискає на розхитану ручку і виходить на ґрунт, що примикає до асфальту. Відчиняє задні дверцята і знову дивиться на Кіру. Її бліді пальці смикають край пальта. Карелін не планує хапати її до того, як повністю залізе всередину, але вчинити інакше руки ніби невидима сила змушує. Завалившись на неї, він отримує змащений поцілунок і допоможи їй тепер бог. Ґудзики пальта на дівчині тугі, і тіло, до якого дориваються пальці, таке ж туге. І соковите, і ніжне. Вона ойкає і ойкає від шаленства його рота, і чоловік вип'є її зітхання до дна.

До кінця, щоб повітря взагалі не залишилося, до останнього коливання груднини. Колись він дістанеться до осередку її глибини. Скільки б пірнати, скільки б задихатися, скільки б рватися вперед не довелося. До самої суті, до найпотаємнішого. Навіть якщо це буде останнім із побаченого. Навіть якщо вловить на мить лише мерехтливий проблиск, лише тінь чи образ, але колись... колись це станеться.

Кіра звивається під ним, допомагаючи позбавлятися одягу, а той готовий як завгодно. Вони перевалюються на якийсь бік, щоб рухатися вільніше, і м'яти груди йому недостатньо — він блукає ними ротом, розгублено і як дикий.

Немов другий шар шкіри виявився. Теплом та холодом розриває одночасно. Кожен рух язика — як із вежі стрибаєш. Зараз, зараз Рома пустить струм її шиєю: більше неможливо чекати, потрібно скинути судомну агонію зараз, зараз.

Стискаючи його голову обома долонями, Кіра щось белькоче і треться об нього. Дає йому свій рот до дна. І Рома захлинається, і як не захлинутися, якщо навіть ребра розкришило в пилюку... Гримить серце, і з кожним ударом руки так і рвуться до неї, ближче і ближче, все недостатньо і недостатньо.

Він намагається увійти до неї і надихатися її обличчям одночасно. Кров окропом мчить по жилах, коли дівчина з протестом мукає.

— Почекай... Рома, почекай.

Кіра дивиться на нього м'якими очима, зляканими. Він згадує, хто такий Рома — це він сам, виявляється.

— Звісно, — виривається в чоловіка як із горлянки, заваленим серцем. - Звичайно. Що таке, люба?

Вона ніби намагається відсунутися, і його рука швидше за думки. Блокує усі її шанси. Рома знову засмоктує насолоду її вигинів у передпліччі. Нехай усі губи згорять, сам себе вже не загасиш.

- Що таке? - шепоче він, куди дотягується. - Скажи мені.

Тепер притискається до нього і тремтінням, цим своїм нервовим тремтінням, хльоскає  по оголеній плоті його серця батогом. Удар і розтинає, удар і розтинає...

— Рома, — трусить, як листок вітром, і тепер ще й очі ховає, — Рома... Я... Пробач мені. Давай я краще.

Вона або розвертається, або нагинається, а, може, одночасно... Але долоню, що накриває його розбухлий член, Роман чіпляє за зап'ястя. Кіра явно намагається нахилитися до голівки. Його вже самого трясе. Як дорогою із суцільних каменів.

— Ні, — гуркоче чоловік і зап'ястя смикає. — Що це таке? Навіщо ти? Хочу тебе. Тебе, тебе, тебе. Щоб до упору. Мила моя...

Вдихи та видихи він знову в неї краде. Його, як мізерну піщинку, несе лавиною, а під лавинами не виживають.

— Ти можеш мені розповісти, ти можеш все, ти знаєш?

Кіра, дякувати Богу, уважно слухає і очей не відводить. Не відвертається. Але тремтить-тремтить на ньому. У її темних очах плескаються міріади переживань, і Рома просочується кожним із них. Не має значення, що їх підрахувати неможливо, чоловік просочиться всім. Вона його вже всього ковтнула і не помітила, а тому залишається лише безпорадно борсатися.