Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

Скарлет подумала, що це він так гарячково говорить, бо боїться їхніх запитань про щось таке, на що йому не хотілося б відповідати. Коли вона помічала, як він відводить убік очі під стривоженим батьковим поглядом, у ній теж зринала розгубленість і неспокій: що ж криється на душі в Ешлі? Але так бувало з нею ненадовго, адже всю її переповнювали радість і пекуче жадання залишитися з ним наодинці.

Однак радість ця тривала доти, доки всі, що зібралися півколом біля каміна, не стали потроху позіхати, а містер Вілкс з дочками не від’їхав до готелю. Після цього Ешлі, Мелані, Дріботуп і Скарлет услід за дядьком Пітером зі свічкою в руці піднялися сходами, і Скарлет ураз відчула, як у неї похололо серце. Поки ще вони стояли на верхній площадинці, Скарлет здавалося, що Ешлі належить їй, тільки їй, дарма що вона за весь день не перемовилася з ним ані слівцем на самоті. Та коли з уст її прозвучало “На добраніч”, вона побачила, як рантом Мелані опустила очі долі, зашарілась і затремтіла, наче з остраху, хоч обличчя її променилося щастям. Вона не підвела погляду й тоді, коли Ешлі прочинив двері спальні, а тільки швиденько прошмигнула всередину. Ешлі коротко побажав усім доброї ночі і теж навіть не глянув на Скарлет.

Двері за ними зачинилися, і Скарлет лишилася сама, пройнята німим розпачем. Ешлі вже не належить їй. Він належить Мелані. І скільки Мелані житиме, він заходити- ме з нею в спальню, і двері зачинятимуться за ними, відокремлюючи їх від решти світу.

♦

І ось уже Ешлі вирушав назад до Вірджинії, де будуть знову тривалі переходи по сльоті, голодні привали на снігу, страждання, знегоди й небезпеки, де ясна врода його русявої голови й горде струнке тіло в одну мить можуть бути стерті з обличчя землі, мов якась комашина під чиєюсь недбалою ступнею. Тиждень мерехтливої примарної краси, коли щастям повнилася кожна година, минув назавжди.

Цей тиждень пролетів швидко, наче сон, напоєний ароматом соснового гілля і різдвяної ялинки, осяяний світлом свічок і відблиском саморобних ялинкових оздоб - наче сон, в якому хвилини йдуть одна за одною так прудко, як удари серця. Цей запаморочливий тиждень, коли Скарлет, навпереміну відчуваючи радість і біль, жадібне всотувала в себе кожнісіньку мить, щоб потім, коли Ешлі вже не буде близько, довгими місяцями згадувати подію за подією, визбируючи з них зернятка втіхи - кожен танець, і сміх, і спів, кожен вияв уваги до Ешлі, коли вона упереджувала його бажання, усміхалась, коли він усміхався, мовчала, коли він говорив, а сама вбирала очима обриси його ставного тіла, порух його брів, складки в кутиках уст, щоб усе це незатертим слідом закарбувалося в пам’яті - бо ж тиждень минає блискавично, а війна триває безрік.

Скарлет сиділа на канапі у вітальні, поклавши на коліна прощальний подарунок для нього й дожидаючи, коли він розпрощається з Мелані й спуститься вниз,- вона молила Бога, щоб він зійшов один і небо подарувало їй хоча б кілька хвилин побачення з ним на самоті. Вона напружено ловила звуки угорі, але в домі було на диво тихо, і цю тишу порушувало тільки її власне,- надто голосне, як їй здавалося,- дихання. Тітонька Дріботуп хлипала у себе в кімнаті, впавши лицем на подушку, Ешлі попрощався з нею ще півгодини тому. За причиненими дверима спальні Мелані не чутно було ні голосів, ні плачу. Як на Скарлет, він уже надто довго сидів у тій кімнаті, і гіркота сповнювала її серце, що він ніяк не розпрощається з дружиною: адже хвилини збігали так швидко і так мало лишалося часу до його від’їзду.

Вона пригадувала все, що хотіла протягом тижня сказати йому. Але досі не мала на це нагоди і бачила, що, мабуть, уже й не матиме.

І такі ж то були дурниці! “Ти берегтимешся, Ешлі, правда?” Або: “Вважай, щоб не промочити ноги. Ти так легко застуджуєшся!” Чи: “Не забувай класти газету на груди під сорочкою. Тоді не протягне”. Проте були й серйозніші речі, набагато серйозніші, які вона хотіла й сама сказати, і від нього почути чи бодай прочитати в його очах, коли він промовчить.

Так багато треба було сказати, а часу вже зовсім обмаль! І навіть ці жалюгідні хвилини можуть у неї відібрати, якщо Мелані проводитиме його до дверей і до коляски. І як вона не урвала бодай хвилинки за ввесь тиждень! Але ж повсякчас Мелані була поруч з ним, не спускала з нього закоха

них очей, і в домі від ранку до ночі товклися друзі, сусіди, родичі - Ешлі ніколи не бував сам-один. А пізно ввечері зачинялися двері спальні, і він лишався вдвох з Мелані. І жодного разу за всі ці дні він ані поглядом, ані словом, анічим не виказав себе, не натякнув Скарлет, що відчуває до неї щось більше, ніж любов брата чи давнього приятеля. Вона не могла допустити, щоб Ешлі поїхав,- можливо, назавжди,- не давщи їй певності, що він досі кохає її. Тоді навіть якби він загинув, думка про його потаємну любов була б для неї розрадою до кінця її днів.

Минула, здавалося, ціла вічність, коли вона врешті почула, як рипнули чоботи нагорі, як двері спальні відчинились і зачинилися. Він почав спускатися сходами. Сам, дякувати Богові! Мелані, певне, занадто пригнічена розлукою, щоб вийти з кімнати. Тепер вона, Скарлет, кілька безцінних хвилин зможе побути з ним наодинці.

Він спускався поволі, остроги його подзенькували, шабля глухо постукувала об халяву. Коли він увійшов до вітальні, погляд його був нахмурений. Він спробував усміхнутись, але поблідле й непроникне обличчя його виглядало як у людини, що спливає кров’ю від невидимої рани. Скарлет підвелася на ноги при появі Ешлі й гордовито подумала, що вродливішого за нього воїна вона ще не бачила. Довга кобура й пояс аж сяяли, посріблені остроги й піхви шаблі дядько Пітер невтомними своїми зусиллями натер до блиску. Щоправда, новий кітель не зовсім відповідав його фігурі, бо кравець поспішав і полишив де-не-де нерівні шви. І лискуче нове сукно сірого кітеля надто вже контрастувало з приношеними й латаними штаньми та обдертими чобітьми, але це Ешлі не шкодило: навіть і в срібних латах він би не став в її очах гарнішим, ніж був зараз.