Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- Не журися,- заспокоїв його Алекс, кидаючи погляд на Кейдові чоботи.- Ми стягнемо їх з нього у поїзді, поки їхатимем додому. Перед очі матері стати - це ще нічого, але щоб мене чор… я хочу сказати - мене не дуже тішить, що Діміті Манро побачить, як у мене пальці вилазять.

- Але ж це мої чоботи! Я перший про це заявив,- заперечив Тоні, вже суплячись на брата. На щастя, втрутила- ся Мелані і, упереджуючи можливу бійку, якими так славились Фонтейни, поспішила вкоськати обох.

- Я хотів похвалитися перед вами, дівчата, широкою бородою,- заявив Ешлі, засмучено потираючи підборіддя, де ще видніли подряпини від бритви.- Така була розкішна борода - коли хочете знати, незгірша, ніж у Джеба Стюарта чи Натана Бедфорда Форреста. Але коли ми прибули до Річмонда, ці два лобурі,- він показав на Фонтейнів,- вирішили, що як вони обдерли свої бороди, то й мені треба так само. Вони схопили мене й так обчухрали, що я ще дивуюся, як це й голови заразом не стягли. А вуса я врятував тільки тому, що втрутилися Евен і Кейд.

- Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,- сказав Алекс.- Це ми йому зробили на знак

вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз лее й вуса йому обчикрижимо ради вас.

- Ой ні, дякую вам! - поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.- Вуса якраз дуже йому личать.

- Що то воно кохання,- сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному головою.

Коли Ешлі вийшов надвір одвезти хлопців на станцію в колясці тітоньки Туп, Мелані схопила Скарлет за руку.

- Його форма в жахливому стані, правда? А чи дуже він здивується, коли я подарую йому новий кітель? Шкода, що не вистачило тканини й на бриджі!

Згадка про кітель боляче шпигнула Скарлет: вона воліла б сама піднести Ешлі такий дарунок на Різдво. Сіра вовняна тканина для офіцерських мундирів була тепер чи не дорожча від золота, тож Ешлі ходив у домотканому, як і багато інших військових. Навіть простішої тканини не вистачало, і часто-густо солдатам доводилось одягати форму, стягнену з полонених янкі, тільки пофарбовану в сіро-коричневий колір барвником з горіхової шкаралупи. Але Мелані чисто випадково пощастило дістати сірого сукна, якого вистачило на цілий кітель, хоч і трохи закороткий. У шпиталі Мелані доглядала одного чарлстонсько- го хлопця, і коли він помер, вона відрізала в нього пасмо волосся й послала матері разом з тими дрібничками, що знайшлися в його кишені, та з коротеньким листом від себе, де розповіла про останні хвилини пораненого, промовчавши про його страждання. Далі між обома жінками зав’язалось листування, з якого мати юнака дізналася, що у Мелані чоловік на фронті; тоді вона прислала Мелані придбаний для сина добрий шмат сірого сукна з мідними гудзиками на додачу. Сукно було чудове, грубе й тепле, з матовим полиском - явно доставлене крізь блокаду і вельми дороге. Тепер кало нього заходжувався кравець, і Мелані квапила його, щоб обнова була готова на перший день Різдва. Скарлет залюбки зробила б усе можливе, аби справити Ешлі решту уніформи, бодай і втридорога, але в Атланті потрібної тканини просто не можна було роздобути.

Вона таки мала різдвяний подарунок для Ешлі, хоча перед пишнотою сірого кітеля від Мелані він меркнув своєю мізерністю. Це була маленька фланелева торбинка з усяким швацьким надібком: пачкою безцінних голок, що до- ставив Рет з Нассау, трьома лляними носовичками з того самого джерела, двома котушками ниток і невеличкими ножицями. Але Скарлет хотіла подарувати Ешлі що-небудь більш особисте, щось таке, що жінка дарує чоловікові, як-от сорочка, рукавички або капелюх. Надто ж капелюх. Оцей маленький плаский картузик на голові Ешлі такий чудернацький! Скарлет взагалі не подобались картузи. Що з того, що його носив Непоборний Джексон замість крислатого капелюха? Від цього картузи не стали елегантніші. Але в Атланті тепер можна було дістати лише простацькі капелюхи з грубої вовни, які мали ще бридкіший вигляд, ніж ці кумедні картузи.

Думка про капелюхи привела Скарлет на пам’ять Рета Батлера. У нього стільки тих головних уборів - широкі брилі для літньої пори, високі циліндри для врочистостей, мисливські капелюхи, м’які фетрові - ясно-брунатні, чорні й сині. Навіщо йому їх так багато, коли її любий Ешлі їздить верхи під дощем у своєму картузі, з якого крапає йому за комір?

“Випрошу в Рета новий чорний капелюх,- вирішила вона.- Опережу його сірою стрічкою, а збоку вишию емблему Ешлі, і вийде дуже мило.

На хвильку вона урвала ці мріяння, подумавши, що важкувато буде вршросити в Рета капелюх, коли не пояснити, навіщо він їй. А вона ж не зможе сказати, що це для Ешлі. Він так гидко насупить брови, як це завжди робить, коли вона бодай мимохідь згадає ім’я Ешлі, і майже напевне відмотать їй. Ні, вона вигадає якусь жалісливу історію про солдата з шпиталю, що він, мовляв, лишився без капелюха, а правду Ретові зовсім і не конче знати.

Весь цей день вона крутилася, щоб хоч кілька хвилин побути з Ешлі сам-на-сам, але Мелані ні на крок від нього не відступала, та й Індія і Душка з розпашілими очима під безбарвними віями ходили за ним по всьому дому слід у слід. Навіть Джонові Вілксу, що так явно пишався сином, не випало нагоди спокійно з ним погомоніти.

Так само було й за вечерею, коли Ешлі засипали розпитами про війну. Війна* І кому це цікаво? Скарлет здавалося, що й Ешлі не дуже охоче розводився на цю тему. Говорив він, правда, багато, часто сміявся і взагалі тримав у руках усю розмову, чого ніколи раніше з ним не бувало, але про саму війну майже нічого й не сказав. Розповідав він різні жарти, кумедні історії з товаришами, кпив з маскувальних операцій, не без гумору описував довгі марші під дощем і дні, проведені надголодь, змалював у подробицях, який вигляд мав генерал Лі верхи на коні,