Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Помічник чергового по місту капітан Сирота! В Багдаді все спокійно, спокійно, спокійно…

На тому боці трубку обережно клали. Без запитань.

А потім ми пішли до мене і влаштували щось середнє між сороковинами і чужим днем народження. Пили, доки не закувала «зозулька» на балконі будинку навпроти, і Старий злякався, що у нього вже «білочка».

Коли ми переконалися, що жодні звірятка нас не навідали, і повернулися до столу, з вулиці знову залунало «ку-ку!»

- Зозулько-зозулько, скільки мені ще жити? - раптом поцікавився Старий. Замовк і став подумки рахувати.

«Пташечка» кукала довго і натхненно, не пам’ятаю вже точно, скільки разів, здається, десь під сорок.

- От і брешеш, - невдоволено буркнув Старий. - Такі, як я, довго не живуть.

- Ану я спробую, - набрався хмільної хоробрості я.

«Зозуля» кукнула три чи чотири рази, похлинулася, закашлялася - і пішла з балкону.

- По радіо попереджали, що знову грип починається, - втішив мене Старий, - головне - не проймайся.

- А чого б це? От якби пташечка була справжньою - в пір’ї, з крильцями і без довідки - а то ж… суцільна імітація.

Єдиний, хто вийшов сухим із води в цьому ментівсько-бандитському гармидері - так це Додік. Звісно, якщо не рахувати розбиту голову і розгромлену будочку, яку довелося ремонтувати власним коштом. І з’ясувалося, що я ще не розучився забивати гвіздки, не влучаючи по пальцях.

Отже, Додік розписався з Мілкою Маєвською, одержав жадані візи і відбув на Близький Схід через європейський Захід. У загсі я був за свідка, а на скромній вечірці - єдиним гостем.

Старенька Додікова мама напекла повний тазик пиріжків та інших солодощів і все бідкалася, що вони з Додіком і невісткою так пізно виїжджають:

- От нащо було в сорок п’ятому вертатися з евакуації до Києва, де нас ніхто не чекав? Чому б не поїхати прямо тоді?

- Мамо, - озвався Додік, - у сорок п’ятому ще не було Ізраїлю.

- Ну то що? Ізраїлю не було, але ж євреї там уже були. І якщо мені не зраджує пам’ять, то дуже давно. Олексо, скажіть!

Я тільки розвів руками.

Звісно, від автора.

Пророцтво божевільної «зозульки» стосовно Старого збулося. Доля відміряла йому ще тридцять п’ять років життя. Він пережив не лише Олексу, а й Міністра і Генерала. До його радянських нагород президенти незалежної України додали ще ордени Богдана Хмельницького та «За заслуги».

Щодо решти персонажів: про комісара паніки я вже згадував побіжно в тексті.

Головний лікар клініки, котрий ще до нашої зустрічі розвівся зі своєю старенькою дружиною, врешті решт побрався з молоденькою операційною медсестрою. Пожив достатньо аби зробити з неї доктора. Мається на увазі - доктора медичних наук.

Борис-психіатр за радянських часів, звісно, так і не захистився. Після 1991-го року на якийсь час дуже активно встряв у політику. Проте швидко в ній розчарувався і одного дня зник - разом зі своєю розкішною бібліотекою і унікальним зібранням записів джазу. Побіжно згаданий нами в одній із повістей Андрій Дмитрук стверджував, що Борис доживає віку в якійсь із затишних країн Центральної Європи.

Завдяки Інтернету розповіді про Олексу Сироту, його друзів та підслідчих потихеньку вибралися за межі України і розійшлися по світу. І одного дня на мій сайт надійшов неочікуваний лист із Хайфи - від Додіка та Мілки. Вони дякували, що про них іще не забули на батьківщині. Та головне не це. Цитую:

«…тепер нам є чим тицьнути в морди сусідам, що Мілка не стара курва, а літературна героїня. І Додік теж. А живемо ми тихо і сумно. Коли спекотно - вилежуємося на матрацах на підлозі під кондиціонером, а коли не дуже - сидимо перед хатою на стільчиках. Навіть коли палестинці пускають свої ракети. Згадуємо Київ, Поділ, Андріївський узвіз, Хрещатик, Піонерський парк, пляжі на Трухановому… і тебе з Олексою. Потім обоє плачемо, а Мілка знову повторює, що під жодним мужиком не мала такого кайфу, як від тої солі, що Олекса колись загнав їй з двостволки в дупу. Потім ми випиваємо грамульку для заспокоєння, співаємо «Як тебе не любити, Києве мій!» - і знову плачемо».