Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Боб штовхнув мене і кивнув у напрямку жовтої бочки з написом «Квас». Поряд із нею стояли двоє дівчаток і пили, тримаючи склянки, як тримають усі дівчата — відставивши далеко вбік мізинця і середнього пальця, наче це не склянка, а якась гидота, яку хочеться зараз же кинути. Модні облягаючі трикотажні сукенки, що ледь прикривали стегна, робили їх звабливими, як два загорнутих у прозорий папір торти, які хочеться якщо не з’їсти, то хоч пхнути пальцем у крем і облизати. Дівчата поставили склянки і пішли до автобусної зупинки, а продавщиця, бурмочучи прокльони, заходилася витирати долонею сліди від рожевої губної помади на обідках склянок. Підкотив жовтий «Ікарус»-ковбаса і відчинив двері. Жваво жестикулюючи, дівчата сперечалися, чи варто намагатися втиснутися до переповненого салону. Нарешті двері зачинилися, автобус поїхав і суперечка припинилася сама собою.
Ми з Бобом тихо підійшли і стали позаду, метрів за п’ять. Я дістав із кишені і начепив дзеркальні окуляри. Спеціально ношу їх, щоб непомітно роздивлятися таких дівчаток.
— Ти куди сьогодні? — запитала одна.
— В кіно.
— З ним?
— З ним.
«З ним» — означає цибатого прищавого телепня з блакитними очима, котрий протягом сеансу тільки й буде метикувати, як просунути їй руку під блузку.
Відчувши нашу присутність, вони озирнулися. Одна, фарбована блондинка з пухкими щічками і великими очима, була нічогенька, зате інша, рудокоса — чистий тобі крокодил. Боб штовхнув мене ліктем:
— Ну й що далі, як ми це діло втнемо?
— Поїдемо з ними, і коли вони розійдуться, візьмемо по флакону…
— Візьмемо по флакону, — роздратовано перебив мене Боб (що це з ним?), — і ти, звісно, підеш за Пончиком, а я за Крокодилом? Крокодил дістанеться мені, хіба ні?
Цей цінитель жіночої вроди, як завжди, діє мені на нерви. Вважає, що за Крокодилом повинен іти я, та ще й горлає так, що дівчата обернулися і втупилися в нас.
— Не дивуйтеся, — пояснив я, розводячи рукам і киваючи в бік Боба. — Він дещо схиблений. Ми щойно проходили біля того дев’ятиповерхового будинку, і хтось впустив йому на голову «дипломат» із книгами. Уявляєте, якийсь небезпечний псих кидає на голови перехожим важелезні «дипломати», набиті енциклопедичними словниками.
— Навряд чи йому було боляче… — зауважила Пончик. До зупинки тим часом підкотив новий автобус. Дівчата увійшли, і вже в дверях вона закінчила: — Бо на плечах у нього замість голови — задниця.
Я був упевнений, що Боб розлютиться і щонайменше перекине автобус, витягне цих дівок і надає їм по шиї. Але він лише надав своїй фізіономії незворушного вигляду та кольору перезрілого помідора. Стенув плечима і перепитав:
— Що, що вона сказала?
— Не розчув, — дипломатично відповів я.
Ми зайшли до якогось скверу, всілися на лаву і задиміли. День починався паскудно.
На трав’яному газоні під табличкою «Вигул собак категорично заборонений» дівчина тренувала слинявого рудого, величиною з кіоск бульдога. Кидала палицю, але бульдог не звертав на неї найменшої уваги. Він качався у траві, кумедно перебираючи лапами. Дівчина сердилася і надувала щоки. На ній була тонка біла сукня, яка просвічувалася на сонці, демонструючи непогані ноги та високий бюст.
— Нічогенька, — резюмував Боб, роздягаючи дівчину поглядом. — Мабуть, підійде.
— Залиш їй сукню, Казаново, вона буде соромитися. Як на мене, то типова Дебора.
— Для нашої справи все одно — Дебора чи Софія Ковалевська, — заперечив Боб, діловито видобуваючи флакон «Марини». — Ти відвернеш увагу пса, а я з нею домовлюся. Якраз навкіл — жодної душі.
— Та він ковтне мене! — обурився я. — З дитинства боюся собак. Краще ти відвернеш, а я домовлюся.
— Я б із радістю, але не зношу бульдогів. Якби то був хорт чи коллі,— відповів Боб і гукнув до дівчини: — Гей, красуне, хочеш — подарую флакон чудового дезодоранту?
Вона на мить відірвалася від свого слинявого кретина-пса і, кинувши оком на незграбну Бобову постать, сказала:
— Іди до дідька.
— Чому грубіяниш? — грізно запитав Боб і зробив крок у її бік.
Бульдог підвівся на лапи і вишкірив величезні жовті ікла, з пащі за слиною витік грізний рик.
— Коли він хапає зубами, то щелепи можна розтиснути лише ломом, — пояснила дівиця.
Це пояснення видалося мені вельми переконливим.
— Пожартував, згоден, дурний жарт, — Боб, задкуючи, жестом зупинив готового кинутися в атаку пса. Сів поряд. — Хай йому біс!
Настрій ще більше погіршився. Маючи ящик диво-зілля, два кретина-казанови не можуть ним скористатися.
На спинці лави темнів нашкрябаний напис: «Хто хоче як слід трахнутися, хай дзвонить по такому телефону…»
— Зателефонуємо? — запитав Боб.
— Безглуздо. Це, напевне, телефон директриси якоїсь прицюцькуватої школи.
Боб замислився. Підпер кулаком щелепу і наморщив лоба. Живий філософ і мислитель Боб Мільтон. Нарешті видушив із себе:
— Треба детально продумати диспозицію…
Дійсно, дуже ефективна робота мозку. Але ця невизначеність почала і мене дратувати. Не підійдеш же до першої-ліпшої дівки, не дістанеш флакон і не почнеш бризкати в обличчя.
Ми довго сперечалися і, нарешті, дійшли висновку, що краще за все заздалегідь покропити якусь усамітнену лаву. Така швидко знайшлася неподалік.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна акула в червоній воді», після закриття браузера.