Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Крайовою ухвалою від 22 березня 1908 р. нафту було визнано власністю землевласника, однак нагляд за експлуатацією нафтових полів вели Гірниче воєводське управління у Кракові і державні гірничі окружні уряди в Кракові, Яслі, Дрогобичі і Станиславові. Нафтові свердловини, окрім Борислава і Тустановичів, відносилися до першого з двох класів небезпеки. Слід також зазначити, що нафта вже в ті часи визначена як те паливо, що набагато перевершувало свої паливні якості перед іншими паливними речовинами.

На початку XX ст. нафтова промисловість досягла найбільшого розвитку, власниками в якій стали декілька великих акціонерних компаній. Спочатку панівне становище займав австрійський капітал, а перед Першою світовою війною сюди влився німецький, американський та англійський. У 1911 р. англійському капіталу у Бориславі належала 71 свердловина, що давало чверть нафтовидобутку Бориславського басейну. У 1912 р. німецькі та англійські фірми об’єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках третину видобутку нафти, володів усіма нафтопроводами, чотирма з семи великих нафтопереробних заводів. З 1913 р. у нафтову промисловість активніше почав проникати французький капітал.

Перед початком Першої світової війни у нафтову промисловість Галичини було вкладено понад 310 млн корон, з яких на австрійський капітал припадала майже третина, 20 % — на англійський, по 12–15 % — на німецький, французький і місцевий, по 2 % — на американський і бельгійський.

Слід зазначити, що на початку XX ст. нафтовидобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті дрібні копальні та почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність застосовуваних двигунів у Дрогобицькому та Станиславівському гірничих округах у 1910 р. становила 20 тис. к. с., а у 1913 р. досягла 50 тис. к. с.

У Галичині було 19 підприємств, що здійснювали пошукове та експлуатаційне буріння. Поряд із видобуванням нафти, більшість підприємств видобували також озокерит і леп (суміш озокериту і непродуктивних гірських порід).

Станом на 1911 р. нафтові родовища виявлено у Делятині, Яблуниці, Воронєнці, Лоєвій, Чорних Ославах, Пнів’ї, Ворохті, Стримбі, Зеленій та Рафайловій. Експлуатаційні запаси були у Добротові, Пасічній, Чорному Потоці та Заріччі.

Напередодні Першої світової війни ситуація з власністю на нафтові свердловини і право їх використання дещо змінилася, що було викликане перерозподілом сфер впливу зарубіжного капіталу у нафтогазовидобування Галичини.

Оптовим продажем нафти у 1912 р. у Галичині займалися торгові фірми: «Княгиня Марія Любомирська & герцог Францішек Замойський» (Борислав), «Станіслав Богуш & Ска» (Борислав), «Феліціян Дембовський» (Борислав), «Кароль Дембський» (Борислав), «Спілка нафтова Оскара Лозинського & Тадея Тараєвича» (Львів), «Тадеуша Срочинського» (Ясло).

Станом на 1912 р. у Галичині знаходилося багато підприємств, що займалися переробкою нафти та виготовляли широкий асортимент продукції. Нафтопереробні заводи були, як правило, невеликими, однак окремі відносилися до найбільших підприємств Центрально-Східної Європи і там працювали сотні робітників. Загалом у Галичині діяло 51 нафтопереробне підприємство з 2231 працівником.

Супутні продукти нафтопереробки виготовляли фабрики: свічок — Кросно, Рогатин, Тарнів; мила — Краків, Львів, Снятин, Станиславів; мила і свічок — Львів, Підгуже.

Очистку попутного газу та виготовлення скрапленого газу здійснювали достатньо великі фабрики у Львові (235 працівників) та Кракові (222 прац.); значно меншими були підприємства у Бережанах, Бялій, Грибові, Дрогобичі, Жешуві, Коломиї, Львові, Станиславові, Стрию, Тарнові, Хранові та Ярославі.

Напередодні Першої світової війни Галичина займала провідне місце у світі з видобування нафти. Впродовж 1907–1913 рр. отримано 10,5 млн т нафти, що становило 3,49 % світового видобутку.

Більшість нафтопродуктів вивозилася з Галичини як поза межі краю, так і за кордон. Впродовж 1900–1917 рр. з Галичини експортовано близько 280 тис. т нафтопродуктів і 283 тис. т нафти-сирцю. До 1912 р. спостерігався ріст експорту, однак воєнні події зумовили як зменшення об’ємів видобування нафти, так і її переробки. Небачено низький рівень експорту у 1915 р. був зумовлений тим, що більшість галицьких копалень перейшли до рук російського царату, який тимчасово окупував частину Галичини. А от ріст у 1916–1917 рр. викликаний потребами Німеччини і Австро-Угорщини майже у всій галицькій продукції для ведення подальших воєнних дій з Антантою.

Окрім нафти у Галичині великої популярності набуло видобування озокериту (озокерит (гірський віск; мінерал гудроновий) — мінерал з групи нафтидів (бітумів), за іншими даними — з групи нафтових бітумів, що іноді умовно відносять до мінералів; є сумішшю високомолекулярних твердих насичених вуглеводнів, за зовнішнім виглядом нагадує бджолиний віск, має запах керосину).

Вже у XVIII ст. у Галичині діяли примітивні копальні земного воску, якому приписувалися цілющі властивості.

Відомий природознавець, доктор права Станіслав Сташиць (S. Staszic) на публічному засіданні Варшавського товариства приятелів науки (13 грудня 1805 р.) виголосив звіт своєї подорожі 1804 р., що було видано під назвою «O ziemiorо5dztwie gо5r dawney Sarmacyi a późniey Polski» (1805 р.). Наступного року ним було видано геологічну карту за назвою «Carta geologica totius Poloniae etc.», на якій відображено родовища нафти. У пояснюючій записці до карти («O ziemiorództwie Karpatów i innych gór i równin Polski», Варшава, 1815 р.) Сташиць повідомляв про численні виходи на денну поверхню солі, сірководневих джерел та нафти й її похідних (скельної олії) уздовж північно-східного схилу Карпат від Вєлічки через Добромиль, Стару Сіль, Дрогобич аж до Кут і далі у Румунію. Зокрема, автор відзначав, що скельну олію у Нагуєвичах видобували з трьох нафтових ям, а також і на Покутті, розрізняючи декілька їх: чиста жовто-сіра олія, що використовувалася для ламп і свічок (нафта); чорно-коричнева олія, яка горить тьмяніше і залишає густий неприємний дим (озокерит); затверділий коричнево-чорний бітум (асфальт, смола), який при горінні виділяє густий дим.

З