Читати книгу - "Хроніки Південного"

Шяуляйські принци притихли. Час від часу їх все намагаються підірвати, але вони не так просто підриваються. Один діяч кинув біля ресторану «Мілда» в машину Барана гранату, той підняв ту гранату і жбурнув її назад тому підривнику. А тоді граната вибухнула. Я так думаю, коли людина може приручити диких звірів, то й гранати може. Гранати падають тобі на коліна, муркочуть мов кошенята, труться об тебе, такі податливі, м’які.

Корочє, все якось раптово зникло. Я й сам звідти щез. Тепер лежу на пружинистому ліжку в общазі і дивлюсь на стелю. Можна вважати стелю білою, якби не кілька незначних плям. Якщо не хочеш, можеш їх навіть не бачити. Але чомусь не виходить забути, як колись вважав, що життя має перетворитися на який-небудь символ, що має значення. Типу, регбіст, як чайка. Проте тепер лежиш і дивишся на майже білу стелю, яка зовсім нічого не значить.

Ще для мене мала значення шкірянка дідуся, бо зрозуміло, що та куртка — не просто куртка. Вона була найкрутішою річчю, знайденою просто так, випадково. Про неї я не мріяв, її не шукав, не збирав грошей. Тепер лежу, дивлюся на неї і думаю про свого дідуся, якого ніколи я не бачив, і хочу вигадувати про нього різні історії, щоб він був живим і реальним, як та його шкірянка.

А ще я чомусь завішав вікно фіранками. Мама поклала їх мені, тому я і завішав. Общага висока, з верхніх поверхів видно затоку і порт, і крани стоять зовсім поруч. Дивно чути крики чайок і гудіння портових кранів. Вуха ще не звикли до таких звуків, так ніби хтось плаче далеко. Або зойкає від болю. Однак ці звуки заспокоювали, стогін кранів здавався вічним і стоїчним, а твій — явно, що припадочним. Без рюмсання порту твій біль видався б космічним, а тепер усвідомлюєш її масштаб. Тому лежиш і дивишся на майже білу стелю. І так потрохи загоюються всі діри всередині та ущухає свербіння в серці. Воно не зникає повністю, але гасне. Білий колір сильно пасує до трауру. Чорний нічого не дає, а білий, таке враження, посипає твої рани невідомим порошком, і все потрохи вщухає. І дивися, вже за декілька днів здатен вилізти зовні й кудись податися. І без варіантів — крокуєш тільки до моря. Це важко пояснити, однак моя голова, мов у якогось коня. Але коли сидиш на березі моря, все здається не так і погано. Можливо, тут усе зрозуміло, бо море тихе і майже не хвилюється. Жодного вітру. Початок осені — найспокійніша пора. І нема чого тут розуміти. Сидиш і дивишся. І тільки море — чисте і велике. І навіть коли воно не хвилюється, в ньому відчуваєш таку могутність, що все інше — нехай ховається. Море — справжня річ. Найоригінальніший оригінал. І тут вам не якась там справжня італійська піцерія, і навіть не оригінальність князя Мишкіна. Можливо, не для всіх це звучить переконливо. Позаяк чи варто говорити про лахи з пришитими етикетками, козирки з певною кількістю швів, касети з блискучими наліпками. Все це — просто штамповки. Оригінальні, але штамповки. Навіть бакси, і ті — штамповки. А море ніяк не може бути підробкою, як і не може бути штамповкою. Те саме море кожного дня буває іншим. Але це не означає, що воно змінюється так по-дурному, як наші шмотки і музон. Море надійне. Сурове, але надійне. Воно більш надійне, ніж найнадійніші дюрекси. І нема чого порівнювати таких смішних величин.

Якщо море тихе, воно схоже на залікову зону на полі регбі. Коли з м’ячем в руках перетинаєш лінію залікової зони, ти завжди залишаєшся сам, всі інші — за твоєю спиною. Всі гравці, тренери, судді. Все місто, автівки, університет. І вся Литва. Всі твої друзі і все твоє минуле. Тут теж існують морські ворота, як і належить на лінії залікової зони.

Море здіймає таке почуття моторошності, як і гака, але коли залазиш поплавати, навіть якщо довкола нікого й нема, все одно не страшно так, як у ставку на селі. Здається, що море добре, може, не те що добре, але правдиве і справедливе. Воно тебе гойдає. Ні за що, просто так.

Переклад книги — завжди непросте завдання. Треба перекласти не лише кожне окреме слово, а й передати настрій книги, вловити ті тонкі речі, які автор передавав, зокрема, й за допомогою мови, потрібно донести читачу ту ж атмосферу й емоції, які відчуває людина, що читає книжку рідною мовою.

Та в цій книзі залишалося ще дещо, чого не можна було передати навіть у найкращому перекладі. Автор писав книжку не літературною академічною литовською мовою, а досить специфічною шяуляйською говіркою, до якої додався ще й молодіжний сленг тієї епохи. І тут, здавалося б, речі, які неможливо перекласти, зберігши весь той невимовний антураж, що створюється саме завдяки діалектизмам та сленгу.

Але менше з тим — мова не є статичною, вона живе, змінюється, адаптується під реалії та послуговується тому, хто нею користується тут і зараз. Тож автор у післямові до книжки наголосив: «У цій книзі ми намагалися згадати розмовну мову вулиць Шяуляя 90-х років, такий собі специфічний сленг. Важко відтворити мову загалом, акцент та окремі слова кожного. Мова не є і не була чимось сталим. До того ж ми не маємо достовірних джерел, які зберегли б ту говірку недоторканною. Ми послуговуємося лише власною пам’яттю. Та пам’ять, на жаль, не є комп’ютером. Зрозуміло, що в той час, як і зараз, не було єдиної стандартної розмовної мови, кожна людина, особливо в такому місті, як Шяуляй, мала своє власне культурне середовище, родичів у тій чи іншій країні, різне минуле. І все це впливало на вимову, акцент, словниковий запас. Та були й спільні риси, певний культурний код. Це і відображено тут».

При перекладі ми посилалися на інший, зрозумілий українському читачеві, діалект і сленг — використовували так званий донбаський діалект 90-х років. Таке рішення було прийняте через певну схожість ситуацій: Донбас, так само, як і Шяуляй, є промисловим прикордонним регіоном, де в ту епоху був досить сильний вплив криміналітету. Перший фактор обумовлював наявність русизмів у мові та загалом суміш мов