Читати книгу - "Мідний король"

Яска різко, глибоко зітхнула. Зажмурилась. Із персня вирвалось тонке, як нитка, бірюзове світло й пішло в небо, ввіткнулося в хмару поряд з криламою, і птах, спорснувши крилами, зненацька повалився на бік. У ту ж мить Яска скрикнула й кинулась угору, ніби її сильно смикнули за руку. Небо загуло, як від далекого грому, підбита крилама виправилась над землею, і декілька стріл, пущених нагорами, пролетіли мимо. Крилами трійкою пішли за обрій, і тільки тоді землі сягнуло, невагомо злинаючи, величезне біле пір’я. Одне впало зовсім поряд із Розвіяром.

Нагори ревіли, стрясаючи зброєю; у тому, що сталось, вони побачили перемогу й добрий знак. Яска стояла, гордо скинувши голову, як і годиться великому магу. Один тільки Розвіяр бачив, що ліва її рука судомно стискає праву й що світло персня потьмяніло.

* * *

Він повертався в замок, майже лежачи в сідлі, притулившись до Луксового плеча. Угоду вкладено — до першого снігу; Яска ступала поряд, а на відстані держались п’ятеро звіруїнів із вершниками — спостерігачі й майбутні заручники. Угоду вкладено; володар замку, який добровільно віддав себе в жертву Озеру, його могутній маг і його побратим, що повернувся з країни мертвих, стали героями пісень ще до того, як союз Нагір’я та Замку було скріплено водою на священному березі.

Вони поверталися, все поглядаючи на небо. Двічі помічено крилатий патруль — на видноколі, над горами. Яска мовчки роздувала ніздрі. До самого замку між нею, Луксом і Розвіяром не мовлено ні слова.

У товаристві звіруїнів вони спустились по схилу ущелини. Розвіяр побачив, що роботи ведуться, як і раніше, що камінні завали зріділи, а зруйнована стіна, навпаки, підросла. Він побачив тимчасові дерев’яні хатки на місці табору й дими над нижніми ярусами. У нього стало легше на душі.

Дозорець помітив їх і подав знак. Нагори скупчились, не виймаючи клинків, але готові зробити це в будь-яку хвилину. Вартівники вишикувались у бойовому ладі: поява звіруїнів значила для них негайну сутичку.

— Усім сховати зброю. Ми уклали союз із нагорами. Військовий союз проти Імперії… — він говорив дуже тихо. Вартівники, що стояли ближче за всіх, передавали його слова товаришам. Наростав гомін, нерішуче спускались клинки.

— Мені потрібні двоє доброхотників — хто піде заручником у Нагір’я. Двоє звідти залишаться в нас. Хто хоче?

— До звіруїнів?!

Розвіяр нікого не міг винуватити — надто швидко мінялася доля, надто кривавою була спільна історія нагорів та мешканців камінного замку. Сам він не міг посіяти в своїх людях звичайну певність — сидів у сідлі, майже непритомніючи. Вартівники були розгублені.

— Я піду, — сказав сотник Бран. Розвіяр спершу не розгледів його на майдані перед замком.

— Не ти. — Він хитнув головою і ледь упорався з запамороченням. — Не ти, сотнику, ти… — Він замулявся, вигадуючи причину. — Ти мені потрібен тут.

Вершники-звіруїни, ставши колом — спина до спини, — насторожено дожидались, поки закінчиться ця сцена.

Вартівники оговтались від потрясіння. Ступили вперед одразу троє; Розвіяр очима вибрав двох, наймолодших.

— Малюк і Рудий. Дякую. Я… — Він затнувся. Охітники гляділи на нього щиро й прямо. — За мною не стане, — вимовив він, відкашлявшись. — Я не збираюся зраджувати союзників. Ви в безпеці.

Декілька хвилин пішло на збори й прощання. Розвіяр тримався за Луксові плечі. Той не дивлячись накрив його руку своєю долонею.

— У замку залишаться Далекий Світоч і Гінець-Під-Вечір, — сказав Розвіяр.

— Чому вони? — тихо спитав ватаг загону звіруїнів, підстаркуватий вершник у рідкій сивавій бороді.

— Чим вони гірші за інших? Старійшини згодились.

— Якщо ти будеш їм мститись…

Розвіяр круто повернув голову. Знов потемніло перед очима.

— Поки вони заручники, не загублять ні волосинки. А потім… подивимось.

Уже заходячи в замок, він мимохідь сказав сотнику Брану:

— Пробач. Вони впізнали б тебе. І хто-небудь, не втримавшись, пристрелив би. А мені потрібен мир.

* * *

Ледве отямившись, він викликав Яску. Вона прийшла, дуже пряма й стримана, поли її чорного плаща мели камінну підлогу. Кисті рук ховалися в широких рукавах.

— Що ти хочеш мені сказати, повелителю?

— Ти лютишся? — спитав він, помовчавши.

— Ні. — Вона стала ще пряміше, хоч це здавалось неможливим. — Я прийшла вислухати твої розпорядження.

— Сядь, будь ласка.

Вона опустилася на край дерев’яного крісла.

— Що з твоєю рукою? Що з перснем? Ти… тебе не поранило?

Вона дивилась на нього страдницькими й водночас холодними очима:

— Нічого. Я вперше дізналася… відчула на мить, що таке сила ворожого мага. Він не став нападати. Відбив мою атаку й увів ланку.

— Він сильний?

Кутик Ясчиного рота смикнувся.

— Досить поки про це, — рівно промовив Розвіяр. — Ти уявляєш собі, як зняти прокляття?

— Ні. Мене ніколи… Я маю подумати.

— Скільки часу тобі буде треба?

— Я не знаю. — Її голос змінився, з крижаного зробившись просто нервовим.

— У тебе ж є перстень, — м’яко нагадав Розвіяр.

Яска помовчала, закусивши губу.

— Прокляття сидить не в персні. Там інша річ.

— Що?

— На дні озера є… Лежить певна річ. Вона проклята. Вона на дні.

— Ти можеш її знайти?

— Якщо треба, зможу. — Яска вперше відвела очі. — Спробую.

— Що це?

— Не знаю! — Вона мимоволі сіпнула плечима. — Я ніколи нікого не проклинала.

— Підбиймо підсумок. — Розвіяр узявся загинати пальці. — Імперський маг дуже сильний. Він безкарно може літати над Озером. На дні озера лежить певна річ, яку треба знайти, витягнути й зняти прокляття… Усе це треба зробити до першого снігу згідно з нашим договором зі старійшинами. Що ще?

— Це все. — Ясчині очі знову застигли, перетворившись на дві крижинки.

— Не все, — зітхнув Розвіяр. — Ти маєш зло на мене.

— Ти мій володар. Як я можу мати на тебе зло?

Він глибоко зітхнув. Кімната закружляла перед очима. Він мав пояснити їй… Мав розтлумачити те просте, що й дитині зрозуміло: магія не всесильна. Загрози — теж. На могутнього мага знайдеться надмогутній. Союз, укладений під страхом вогнянки, проживе три дні й три ночі. Вона зовсім не знає звіруїнів… дарма що спить із Луксом.

Розвіяр мигнув. Зайві думки; так, вона не знає звіруїнів. Навіть Лукс не розуміє звіруїнів так, як розуміє їх Розвіяр.

— Не маєш зла, то й не злостись, — вимовив він, змагаючись зі слабкістю. — Візьми книгу, «Хроніки нагорів». Почитай. Її читав володар перед походом. Можливо, ти зможеш зрозуміти…

— Я не вмію читати, мій повелителю.

— Тоді я тобі почитаю, — сказав він, помовчавши.

— Як буде завгодно повелителю. Я можу йти?

Вона підвелась — чорна, пряма і нестерпно відчужена.

— Іди.

За нею зачинилися двері.

* * *

Будівники закінчили план нового будівництва.

Запрацювала лісопильня,