Читати книгу - "Апостол черні"

із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Цілля та її чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним молодим купцем, сином товариша Егонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б їй пізнати інших молодих людей. Цей лист нехай сам батько візьме поважно «на увагу» і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.

Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже, її Дору хотять забрати туди, зробити з неї «паню купцеву», що з часом засяде замашисто коло каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла їй добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проект підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все ж ту «її» Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі плани спільної праці. Але що скаже вона сама, Дора, на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, планована захоронка?

І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.

*

Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста, і саме стрінулася з вуйком.

— Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? — спитав.

— Так.

— І що скажеш? — він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її «швабський» демонічний розум[116], але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.

— Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля, певно, слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя — це гра на лотереї. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…

— Ти думаєш — без Дори? — спитав він.

— Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.

Старець залишився в задумі. По правді, він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хто-будь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого «внука», як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!

Дора здивувалася новиною, що тета Оля від’їжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може, якась велика матеріальна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, — вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгір’ю, задумане свято Миколая.

— Я не поїду з вами, дідуню, — відповіла спокійно. — Мене тепер туди не тягне. Я буду там, як чужа, а тут я потрібна. Ви ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей, і я беру в цьому головну участь.

— Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші, як голодна голота. Погодуєш її коли-небудь. Зрештою, тебе може хто інший заступити, наприклад, Цезаревичі.

Дора зморщила брови.

— Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.

Дідуньо розсміявся.

— Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!

Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була «панею», не любила «голоти», не любила «з ким-будь» приставати. Але саме в цій хвилині все те «панство» видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.

— Роби, як хочеш, — сказав Альбінський і зітхнув. — Колись і твоя бабуня думала, як ти, і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…

Дора прокинулася, мов оживлена тими словами, і в її очах заблис шляхотний вогонь:

— «Але?»

— Але пішла завчасно у землю.

— Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою, може, і пропала. Знаю, що мене, може, і ніхто так не любить, як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.

*

Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед «Миколайком» ще хоч на часок зайшла до них.

— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:

— Твоя кузинка Ева — чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.

І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув