Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Кевенгюлер ні хвилі не роздумував. Він чимдуж погнався за проявою, щоб поцілувати її чи вдарити, і сам добре не знав, але в кожному разі змусити її до одного: зняти З; цього закляття. В тому нестямному гоні він стратив глузд і розважність. Не дивився, куди летить, бачив тільки розмаяні коси й вогнисті очі. Ось вона вже зовсім близько, Кевенгюлер простяг руки, щоб схопити її. Враз він зачепився за її крила, і вони були міцніші, ніж у нього. Його крила затріщали, зламались, сам він крутнувся й полетів кудись униз.

Коли Кевенгюлер опритомнів, то побачив, що опинився на даху своєї башти, а поряд із ним лежить поламана літальна машина. Він нагнався просто на вітряк, що крутнув ним кілька разів, а тоді шпурнув на дах.

Так скінчилася його розвага.

Кевенгюлера знов опанував розпач. Буденна праця його не вабила, а вичаровувати знов якесь диво він не важився. Серце його не витримає, коли він ще раз змайструє якусь чудесну машину і втратить її. А як не втратить, то збожеволіє від думки, що ніхто, крім нього, не зможе нею скористатися.

Кевенгюлер знайшов свій ранець та сучкувату палицю, кинув вітряк і подався шукати лісову фею.

Він придбав собі коня й воза, бо вже був немолодий і не міг швидко ходити. Кажуть, що, доїхавши до якогось лісу, він злазив з воза, заходив у гущавину й гукав зелену чарівницю:

— Лісова феє! Лісова феє, це я, Кевенгюлер! Ходи-но сюди!

Але вона не приходила.

Під час цієї подорожі він добувся й до Екебю, за кілька років до того, як звідти вигнано майориху. Його прийняли гостинно, і він лишився там. Товариство кавалерів поповнилося високим, дужим лицарем, що не пас задніх ані за чаркою, ані в лісі на полюванні. В ньому ожили спогади молодості. Він дозволив, щоб його звали графом, і своїм орлиним носом, кущуватими бровами, гострою борідкою та закрученими вусами дедалі більше скидався на старого німецького барона-розбійника.

Отже, Кевенгюлер став нахлібником, нічим не кращим за решту кавалерів, що їх майориха, як здавалося людям, тримала на пожиток дияволові. Чуб йому посивів, а розум заснув. Він почувався таким старим, що навіть не вірив у свої власні молодечі подвиги. Він не мав дивовижного хисту. То не він зробив самохідний віз і літальну машину. Ні, то просто вигадки!

Та ось майориху вигнано з Екебю, і в ньому почали господарювати кавалери. Настало таке життя, що гіршого, й не могло бути. Над краєм промчала буря: всі давні шаленства забуяли з новою силою, підвело голову зло, затремтіло добро. Люди боролися на землі, душі на небі. З Довра спускалися відьми верхи на вовках, розгулялися сили природи, а в Екебю з’явилася лісова фея.

Кавалери не впізнали її. Думали, що то бідна, знедолена жінка, яку люта свекруха довела до розпуки. Вони прихистили її, шанували, мов королеву, і любили, мов дитину.

Тільки Кевенгюлер знав, хто вона. Спершу, правда, він теж був засліплений, як і решта кавалерів. Але якось вона вбрала сукню з зеленого мінливого шовку, і Кевенгюлер відразу її впізнав.

Вона, вся в шовках, сідала на найкращу канапу в Екебю, а старі кавалери догоджали їй, мов блазні. Один був кухарем, інший служником, ще інший читцем, той музикою, а той шевцем. Кожному знайшлося якесь діло.

Лиха чарівниця вдавала з себе хвору, але Кевенгюлер знав, що то за хвороба. Вона просто ману пускала на кавалерів.

Він застерігав своїх приятелів.

— Гляньте на її гострі зуби й нестямні вогнисті очі! — казав він. — Це лісова фея. Тепер такі страшні часи, що все зло заворушилося. Запевняю вас, вона прийшла сюди погубити нас. Я її віддавна знаю.

Але як тільки Кевенгюлер побачив лісову фею, то відразу відчув хіть до праці. Голова йому немов зайнялася полум’ям, пальці аж боліли, так їм хотілося схопити молоток і терпут. Кевенгюлер не міг нічого вдіяти з собою. З важким серцем він одяг робоче вбрання і замкнувся в старій слюсарні, де влаштував собі майстерню.

Тоді в Екебю і по всьому Вермланді пішла поголоска:

— Кевенгюлер почав працювати!

І всі, затамувавши дух, дослухалися до ненастанного стукоту молотка в замкненій майстерні, до шурхоту терпуга й стогону ковальського міха.

З’явиться нове диво. Цікаво, що то буде? Може, він тепер навчить людей ходити по воді або ж збудує драбину до Великої Ведмедиці?

Для такої людини, як він, немає нічого неможливого. Люди ж на власні очі бачили, як він літав. Бачили його віз, що гримотів вулицями. Йому дала хист лісова фея. Звісно, для нього немає нічого неможливого.

І ось одної ночі, проти першого чи другого жовтня, Кевенгюлерове диво було готове. Він вийшов з майстерні, тримаючи його в руках. То було колесо, що ненастанно крутилося, і шпиці його жаріли, як вогонь, випромінюючи тепло й світло. Кевенгюлер зробив сонце. Коли він виніс його з майстерні, стало так видно, що горобці почали цвірінькати, а хмари запалали ранковою загравою.

То був найкращий винахід. Тепер на землі не буде вже темряви й холоду. Кевенгюлерові запаморочилось у голові, коли він про це подумав. Небесне сонце й далі сходитиме й заходитиме, та коли воно щезне, над краєм запалають тисячі його вогняних коліс, і повітря тремтітиме від тепла, як найгарячішого літнього дня. Можна буде збирати врожай зимовими ночами, суниці та брусниці цілий рік спітимуть на пагорбах, і крига ніколи вже не скує води.

Новий винахід переінакшить землю. Його вогняне колесо стане хутром для вбогих, сонцем для рудокопів. Воно дасть фабрикам енергію, природі — життя, а людям — багатство й щастя. Але водночас він добре знав, що все це тільки мрія, що лісова фея ніколи не дозволить йому розмножити своє вогняне колесо.

Кевенгюлера охопив гнів і жадоба помсти. Він вирішив, що її неодмінно треба вбити. Від тієї миті він навряд чи усвідомлював, що. робить.

Він кинувся до головного будинку і в сінях, під самими східцями, поставив своє вогняне колесо. Він надумав спалити будинок, щоб у ньому згоріла й лісова фея.

Потім він вернувся до майстерні, сів і почав прислухатися.

У садибі зчинився галас і крик. Знати було, що сталося щось незвичайне. «Еге ж, тепер бігайте собі, галасуйте, бийте в