Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

дивились на неї люди, коли вона йшла Карлстадським майданом! Коні полохалися її довгих кіс, що маяли на вітрі, хлопчаки бігли за нею назирці. Крамарі залишали свої ваги, різники сокири й витріщали на неї очі, а жінки з лементом побігли до епіскопа й капітулу, щоб ті вигнали нечисту силу з міста.

А вона йшла собі спокійно, статечно, тільки ледь посміювалася з того переполоху. І Кевенгюлер бачив, як між червоними губами поблискують гострі зубки.

Вона накинула на плечі плаща, щоб ніхто її не впізнав, але, на лихо, забула сховати хвоста, що тягся за нею по брукові.

Кевенгюлер також побачив хвоста, і йому стало шкода її: така велична дама, і зробилася посміховиськом для міщан! Отож він по-лицарському вклонився і ввічливо мовив:

— Чи вії не будете такі ласкаві підняти шлейф своєї сукні?

Лісову фею зворушила і його ввічливість, і його галантність. Вона спинилася перед Кевенгюлером і глянула на нього так, що йому здалося, ніби іскри з її очей сипнули просто йому в серце.

— Запам’ятай собі, Кевенгюлере, — оказала вона. — Віднині ти зможеш зробити своїми руками все, що задумаєш, але тільки по одній речі.

Сказала й дотримала слова. Бо хто не знає, що вбрана в зелене лісова фея має силу обдаровувати геніальністю й дивовижним хистом кожного, хто доскочить її ласки?

Кевенгюлер спинився в Карлстаді й найняв собі майстерню. Він працював днями й ночами, цілу добу вистукував молоток. І за вісім днів змайстрував диво. То був самохідний віз. Він їхав угору й згори, швидко й поволі, ним можна було керувати, на потребу повертати куди завгодно, спиняти й знову пускати в рух. То був дивовижний віз.

Тепер Кевенгюлер здобув собі славу й багато приятелів у місті. Він так пишався своїм возом, що поїхав у Стокгольм показати його королеві. Йому не треба було чекати, поки змінять коней, та лаятися з візниками. Не треба було трястися в деренчливій кареті й спати на твердих лавах заїздів. Він гордо вирушив своїм власним повозом і за кілька годин був уже в столиці.

Кевенгюлер під’їхав просто до палацу. Король у супроводі двірських дам і почту вийшов до нього, і всі не могли нахвалитися його винаходом.

І тоді король сказав:

— Ти міг би віддати мені свого воза, Кевенгюлере.

І хоч той відмовився, король і далі наполягав на своєму.

Раптом Кевенгюлер помітив у королевому почті одну даму в зеленій сукні і з ясними косами. Він, звичайно, впізнав її і збагнув, що то вона порадила королеві просити в нього воза.

Кевенгюлер був у розпачі. Він би не стерпів, щоб хтось інший їздив його возом, але й не зважувавсь довго опиратися королеві. Тому раптом скерував на замковий мур, і віз розлетівся на друзки.

Коли він повернувся до Карлстада, то спробував змайструвати новий віз. Одначе не зумів. І він тоді вжахнувся дарунка, одержаного від лісової феї. Він кинув легковажне життя в батьковому замку, щоб стати благодійником людей, а не вигадувати хитромудрі штуки, якими сам тільки й міг скористатися. Що з того, що він великий майстер, найбільший з усіх, коли він не може помножувати свої незвичайні винаходи, щоб вони служили тисячам інших людей?

І той учений і винахідник так затужив за спокійною, корисною працею, що став каменярем і мулярем. Отоді він і спорудив — велику башту біля Західного мосту, таку, як башта з вітряком у графському замку його батька. Він хотів добудувати до неї зали й портали, внутрішні дворики, вали й звідні мости, щоб на березі Кларельва постав цілий лицарський замок.

Він хотів здійснити в ньому юнацьку свою мрію. В замкових залах мали розміститися всі промисли й ремесла. Білі млинські челядники й чорні ковальські, годинникарі з зеленими дашками над стомленими очима, фарб’ярі з поплямленими руками, ткачі, токарі, гранярі, — геть усі повинні були мати в тому замку свої майстерні.

І все йшло добре. З каміння, що його він сам витесав, Кевенгюлер вимурував собі башту. До неї він прилаштував крила, як у вітряка, бо там мав бути млин. По тому він узявся обладнувати кузню.

Одного разу він стояв і дивився, як вітер легенько обертає міцні крила. І його знову посіли давні химери.

Йому здалося, ніби зелена фея знову глянула на нього своїми вогнистими очима, і мозок його спалахнув полум’ям. Він замкнувся в своїй майстерні, не їв, не відпочивав, весь час працював. І за вісім днів створив нове диво.

Одного чудового ранку він виліз на дах своєї башти й заходився прилаштовувати до рамен крила.

Його побачили два вуличні хлопчаки й гімназист, що сиділи на поруччі й вудили себеликів. Вони зчинили галас на ціле місто. Кинувши все, хлопці бігали з вулиці на вулицю, тарабанили в кожні двері й гукали:

— Кевенгюлер хоче літати! Кевенгюлер хоче літати!

Він спокійно стояв собі на даху башти й припинав крила, а тим часом із вузьких вуличок старовинного міста стікалися юрби людей.

Кухарки полишали казани на плиті й тісто в ночвах. Бабусі покидали недоплетені шкарпетки, начіплювали на носи окуляри й поспішалися на вулицю. Бургомістр і радники підвелися з-за судових столів, ректор шпурнув у куток граматику, а школярі гайнули з класів, не дочекавшись дозволу. Геть усе місто мчало до Західного мосту.

Скоро там було аж чорно від людей. На Соляному — ринку, по берегах річки, ген до єпіскопового саду — скрізь кишіло людьми. Тиснява була більша, як на петрівчаному ярмарку або того дня, коли містом проїздив король Густав III, — восьмикінна карета його мчала тоді так швидко, що на закрутах перехилялась і трималася землі тільки двома колесами.

Нарешті Кевенгюлер припнув крила, кілька разів махнув ними і знявся в повітря. Він ширяв у небі, високо над землею.

Кевенгюлер на повні груди вдихав чисте, п’янке повітря. Груди йому високо здіймалися, в серці заграла давня лицарська кров. Він тримався на місці, мов голуб, ширяв, як орел, крила його були міцні, як у ластівки, й орудував він ними впевнено, як шуліка. Кевенгюлер позирнув на прикуту до землі юрбу, що не зводила з нього погляду. Якби він міг змайструвати кожній людині з натовпу по парі таких крил! Якби міг дати силу кожному піднятися в чисте небо! Як би тоді вони всі змінилися! Навіть у хвилину переможного лету він не забував своєї гіркої долі. Він не міг сам-один утішатися своїм винаходом. О, хай би він тільки знову десь побачив ту лісову фею!

Раптом очам його, майже засліпленим