Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

— Це ще дешево, далебі, дешево, — заспокоював Дік опікунів. — Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції — купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше — я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.

Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.

— Ще рік, — попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи грунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, норине з головою в свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.

Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.

— Неймовірно дорого, — сказав містер Крокет.

— Неймовірно дешево, — сказав Дік. — Побачили б ви мої дані про грунт! І про воду! І почули б ви, як я співаю!

Ось послухайте, опікуни, — це пісня правдива. Я сам і співець, і пісня.

І Дік завів химерним тремтливим фальцетом, як співають північноамериканські індіяни, ескімоси й монголи:

Гу-тім но'-кім кой-о-дп

Ві*-гі ян’-ніп кой-о-ді’!

Ло’-ві ян’-нін кой-о-ді’!

По-го’ най-ні’ гал-у-дом йо най, йо-го най-нім’!

— Музика моя власна, — промимрив він, ніби виправдовуючись. — Це я гадаю, що так її співалося. Розумісте, нині вже нема на світі людей, які б чули цю пісню на власні вуха. Склало її плем’я конко, а від нього перейняли майду, а від тих нішінеми. Але ні конко, ні майду, ні нішінемів уже нема. Тільки земля їхня лишилася. Це її ви переорали, містере Крокете, і виснажили своєю пшеницею, ловлячи фортуну. А пісню я знайшов у одному етнографічному повідомленні, в третьому томі «Огляду географії та геології Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів». Індіянський ватаг Червона Хмара, що зійшов з неба, заспівав її на світанку землі зорям і гірським квіткам. Ось я проспіваю її по-англійському.

І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дік затяг індіянським фальцетом, що аж дзвенів буйною весняною радістю:

Жолуді нападали з неба!

Я саджаю жолуді в долині!

Жолуді великі і маленькі!

Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!

Незабаром ім’я Діка Фореста зарясніло в газетах так, що аж страх. Він ураз доскочив слави, першим у цілій Каліфорнії заплативши десять тисяч доларів за одного-однісінького бугая. А потім його знаменитий тваринник, викрадений з урядової служби, поїхав до Англії і там, виваливши аж п’ять тисяч гіней[79], перехопив у Ротшільдових конярень Гірського Отамана — розкішного огиря ширської тяглової породи. В Каліфорнії його враз прозвано Форестовим Вибриком.

— Нехай сміються, — сказав Дік колишнім своїм опікунам. — Я виписав ще й сорок кобил, і цей жеребець за перший рік верне мені половину своєї ціни. Від нього і постане ціле плем’я синів та онуків, і каліфорнійці битимуться за них, платячи мені по три й по п’ять тисяч доларів за кожного.

За перші місяці свого повноліття Дік утнув чимало таких вибриків, одначе найнебезпечніший був останній з них: угативши кілька мільйонів у свою сільськогосподарську химеру, він раптом передав усе керівництво найманим фахівцям, накреслив їм загальні плани розвитку та поставив певні обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тоді купив квитка на пасажирський бриг до Таїті та й подався «дуріти» в широкий світ.

Вряди-годи до опікунів доходили звістки від нього. Один час він був власником і капітаном чотирищоглового залізного вітрильника, що плавав під англійським прапором і возив вугілля з Ньюкасла. Про це вони дізнались, бо до них надійшов рахунок за куплене судно, а потім ще прочитали в газетах прізвище Діка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирів нещасливого «Оріона», і врешті одержали для Діка страхову премію, коли вітрильник потонув майже з усією командою під час великого урагану біля Фіджі. 1896 року Дік був на Клондайку; 1897— на Камчатці, де захворів на скорбут; а тоді раптом виринув з американським військом на Філіппінах. Потім якось вони прочули, що він, хтозна як і нащо, вже став власником і капітаном старого вантажного пароплава, що під сіамським прапором теліпався по всіх морях, давно викреслений з реєстрів Ллойда[80].

Час від часу вони одержували Форестові ділові листи з різних кипучих портів усіх кипучих морів. Одного разу їм довелось натискати всі пружини, щоб уряд штату вжив цілого свого впливу на Вашінгтон, аби визволити Діка з якоїсь халепи в Росії. Про ту авантуру в газети не попало ані слова, зато вона збудила по всіх дипломатичних представництвах у Європі трепет щирої зловтіхи.

Потім вони нагодою прочули, що Дік лежить поранений у Мафекінгу; далі — що він перехворів на жовту пропасницю в Гваякілі; а ще згодом його нібито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зі своїми матросами. Тричі з’являлись у газетах повідомлення, що він загинув: один раз — у бою, в Мексіці, а двічі — ніби його страчено у Венесуелі. Після цих фальшивих тривог опікуни вже не хвилювались, коли він переплив на сампані[81] Жовте море, і спокійно сприймали чутки, ніби віп помер від бері-бері[82], попав з російським військом у полон до японців під Мукденом або сидить у японській військовій в’язниці.

Один тільки раз Дік ще спромігся їх схвилювати: це коли він, як і обіцяв, «передурівши», у тридцять років вернувся до Каліфорнії з дружиною. Він повідомив їх, що одружений з нею вже кілька років, і всі троє опікунів, як виявилось, добре її знали. Містер Слокем утратив вісімсот тисяч доларів, а її батько — цілий свій капітал під час банкрутства Лос-Кокоських срібних копалень під Чівавою, у Мексіці, коли уряд Сполучених Штатів вилучив срібло з обігу. Містер Девідсон видобув мільйон, а її батько — цілих вісім мільйонів з Останнього Кону — отого висохлого і знов заводненого людьми струмка в окрузі Амадор. Містер Крокет, тоді ще зовсім юнак, разом з її батьком наприкінці п’ятдесятих років «вишкрібав» Мерседську улого-випу, був йому за дружбу, коли він