Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

— Мммм ммм мммммм, — сказав комп’ютер.

— Чого?

— Мммм мммм мм ммммммммммм. Зафод затулив долонями одне із своїх облич.

— О Заркуне, спаси і помилуй, — промимрив він. Потім став пильно вдивлятися туди, де в темному кінці коридору був вхід до рубки і звідки долинали гучніші та змістовніші звуки і де були розташовані закляплені термінали.

— Комп’ютере, — знову прошепотів він.

— Мммммм?

— Коли я вийму твій кляп…

— Ммммм.

— … нагадай, щоб я врізав собі в писок.

— Мммммм ммм?

— Все одно, якої голови. Ти просто скажи мені одне: це небезпечно? На «так» мммекни один раз, на «ні» — двічі.

— Ммммм.

— Небезпечно?

— Ммммм.

— Ти випадком не мммекнув двічі?

— Ммммм ммм.

— Гммммм.

Дюйм за дюймом він просувався вперед по коридору, а здавалося, що він волів би задкувати цілими ярдами, що і відповідало істині.

Він уже був на відстані двох ярдів від дверей рубки, коли раптом з жахом усвідомив, що двері обов’язково привітають його, і застиг мов укопаний. Він не спромігся вимкнути дверні контури ввічливості.

Ці двері до рубки були втоплені в стіну так, щоб скосити гострі кути карколомної конструкції самої рубки, тож він тішив себе надією пройти непоміченим.

У відчаї Зафод притиснувся до стіни, пробурмотівши кілька слів, від яких його друга голова була шокована.

Вдивляючись у рожевий обрис дверей у теміні коридору, він зрозумів, що спроможеться виявити межу поля чутливості, яке повідомляє двері про будь-чиє наближення і про необхідність відчинитися з бадьорими і привітними словами.

Він ще щільніше притиснувся до стіни і посунувся до дверей, розпластуючи груди настільки можливо, щоб бува не тернутися об рамку невидимого периметра поля. Він затримав дихання і дякував долі за те, що протягом останніх кількох днів меланхолійно провалявся в ліжку, а не намагався зігнати зло на еспандерах у спортивному залі корабля.

І тут він збагнув, що саме в цю хвилю треба заговорити.

Легенько вдихнувши повітря кілька разів, він тихо, але швидко промовив: «Двері, якщо ви чуєте мене, відгукніться, тільки дуже й дуже тихенько».

Дуже й дуже тихенько двері прорипіли: «Я вас чую».

— Добре. За хвилю я попрошу вас відчинитися, А коли ви відчинитеся, я прошу вас, не говоріть, що вас це ощасливило, гаразд?

— Гаразд.

— А ще я попрошу, щоб ви не говорили мені, що я ощасливив прості двері чи щось на зразок того, що відчинитися переді мною — це велика честь для вас і невимовне задоволення знову зачинитися з почуттям добре виконаного обов’язку, гаразд?

— Гаразд.

— І я не бажаю, щоб ви побажали мені доброго дня, зрозуміло?

— Я розумію.

— Чудово, — сказав Зафод і напружився, — тепер відчиняйте.

Двері потихеньку розчинилися. Зафод потихеньку прослизнув усередину. Двері тихенько зачинилися за ним.

— Ви задоволені, містере Біблброкс? — проказали голосно двері.

— Я хочу, щоб ви уявили, — сказав Зафод до гурту білих роботів, які в цю мить різко обернулися на голос і здивовано дивилися на нього, — що я тримаю в руках надзвичайно потужну крупнокаліберну громихівку.

Настала страшенно холодна і зловісна тиша. Роботи вилупилися на нього своїми гидокапосно-мертвими очима. Вони стояли непорушно. В їхньому вигляді було щось напружено-моторошне навіть для Зафода, який бачив їх уперше і навіть нічого про них не чув. Кріккітські війни належали до стародавньої історії Галактики, а більшість часу на уроках стародавньої історії Зафод тільки те й робив, що вигадував та мріяв про те, як йому злягтися з дівчиною, що була в сусідній кіберкабінці, а позаяк його особистий навчаючий комп’ютер був суттєвою частиною того фантазування, то всі програми з історії були стерті і замінені більш актуальною групою концепцій, а закінчилося це тим, що директор школи той комп’ютер списав і відіслав його до притулку для дегенеративних кіберматів, куди відправили і дівчину, яка мала необачність гаряче закохатися в нещасну машину, а виником того для Зафода стало те, що (а) йому не пощастило навіть ні разу наблизитися до дівчини, і (б) він пропустив цілу епоху старожитної історії, знання про яку, в дану хвилю, стали б йому в неоцінимій пригоді.

Він ошелешено розглядав роботів.

Неможливо було витлумачити, чому саме, але їхні гладенькі та глянцево-білі тіла здавалися ідеальним втіленням чистого, клінічного зла. Починаючи з їхніх гидокапосно-мертвих очей і закінчуючи їхніми могутніми неживими ногами, вони були явним витвором розуму, який хотів лише вбивати. Зафод відчув, що холоне від страху.) Роботи вже встигли розібрати частину задньої стіни і пробили прохід до життєво важливих внутрішніх механізмів корабля. За уламками обшивки Зафод ще з більшим жахом побачив, що вони пробиваються до самого серця корабля, серця Неймовірної Тяги, яка загадковим чином створювалася невідомо звідки, до самого «Золотого серця».

Найближчий до нього робот розглядав його так, ніби визначав характеристики кожної молекули його тіла, його душі та його розуму. Вимовлені роботом слова, здавалося, підтвердили те враження. Перш ніж розглядати слова, сказані роботом, варто підкреслити, що Зафод був першим органічним створінням, кому поталанило почути голос одного з цих істот за останні десять мільярдів років. Якби він більше приділяв уваги своїм урокам зі стародавньої історії, а не своєму тлінному тілу, то така честь вразила б його дужче.

Голос робота був таким самим, як і його корпус — холодним, глянцевим і нежиттєвим. У ньому звучало майже вишукане скрипіння. Словом, голос був таким же древнім, як і його власник.

А сказав він от що:

— Так, ви справді тримаєте в руках крупнокаліберну громихівку.

На якусь мить Зафод не второпав, що він каже, та потім скоса глянув на свою руку і з радістю побачив: те, що він намацав у заглибленні стіни, було справді тим, чим йому хотілося, щоб воно було.

— Ага, — сказав він з глузливим полегшенням, що було не зовсім доречно, — тож я не хотів перенапружувати твою уяву, роботе.

Хвилину або й дві ніхто не обмовився й словом, і Зафод збагнув, що роботи завітали сюди явно не для того, щоб вести розмову, тож ця участь випадає йому.

— Я не міг не помітити того, що ви припаркували свого корабля, — сказав він, киваючи однією із своїх голів у відповідному напрямку, — впоперек мого.

Ніхто з роботів цього не заперечив. Не зважаючи ні на які правила поведінки у вимірах, вони матеріалізували свій корабель якраз там, де вони того собі хотіли, внаслідок чого він зчепився з «Золотим серцем» хрест-навхрест, нібито один звичайнісінький гребінець з другим.

І знову вони нічого не відповіли, тож Зафоду стало цікаво, чи зав’яжеться у них розмова, якщо свою частину діалогу він буде викладати у формі запитань.

— Правду я