Читати книгу - "Сніговик"

– Харрі…

– Слухайте: рештки Сильвії Оттерсен лежать у морзі Інституту анатомії. Сніговик – не Катрина. Розумієте?

Пауза.

– Ні, – прямодушно відповів Хаген.

– Сніговик – співробітник цього інституту, Матіас Лунн-Хельгесен.

– Лунн-Хельгесен? Чорт забирай! Це той, що…

– Так, той лікар, що надав велику допомогу в розробці Ідара Ветлесена.

Голос Хагена повеселішав:

– Чергові поліцейські, звісно, поцікавляться, чи озброєний він.

– Наскільки нам відомо, – поділився Харрі, – він убив десятеро чи дванадцятеро людей і жодного разу вогнепальної зброї не використовував.

Сарказм Харрі дійшов до Хагена не одразу.

– Я зателефоную, – кинув він.

Харрі натиснув кнопку «відбій» і, крутячи в замку ключ запалення, другою рукою взявся набирати Магнуса Скарре.

Магнус та двигун озвалися синхронно.

– Ти ще в районі Трюванн? – запитав Харрі.

– Так, а що? – відповів Скарре.

– Хапай усіх, хто під рукою, і швидко в машину. Зупинися на перехресті Осенгата та Фуктс. Їдемо брати мерзотника.

– Ах, трясця твоїй… Це те, про що я думаю, чи…

– Так, – відрубав Харрі.

Він так додав газу, що покришки аж вискнули на асфальті.

Харрі згадав Юнаса. Через якусь незрозумілу причину – саме Юнаса.

Один із шести патрульних автомобілів, які вимагав Харрі, зв’язавшись з управлінням, вже стояв на перехресті на Осенгата. Харрі під’їхав з боку Стурусиден. Звернув на тротуар, вискочив з машини, підбіг до патрульних і в напівпрочинене вікно попросив рацію.

– Вимкни поки що, – кивнув Харрі на мигалку. Натиснув на кнопку виклику й наказав усім патрульним машинам вимкнути сирени заздалегідь.

За чотири хвилини всі шість патрульних автомобілів під’їхали до перехрестя. Поліцейські, серед яких були Скарре та Ула Лі з відділу убивств, зібралися навколо машини, де біля відчинених дверцят сидів Харрі з мапою міста в руках і давав вказівки:

– Лі, візьми три машини й відріж можливі шляхи для відступу. Ось тут, тут і тут.

Лі нахилилася над мапою й кивнула.

Харрі повернувся до Скарре:

– Що вахтер?

Скарре показав телефон:

– Саме з ним розмовляю. Він уже іде до головного входу з ключами.

– О’кей. Візьмеш шістьох та розставиш їх по під’їзду, на чорних сходах і, якщо можливо, на даху. Ще дістань мені машину прикриття. «Дельта» приїде?

– Уже.

Двоє поліцейських, схожих один на одного, як дві краплі води, доповіли, що «Дельта» прислала групу захоплення, спеціально навчену на випадок подібних ситуацій.

– Ви мені будете потрібні прямо перед під’їздом. Усі озброєні?

Поліцейські кивнули. Деякі тримали автомати МР-5, які себе чудово зарекомендували при звільненні заручників, у решти були табельні револьвери. «Бюджет – передовсім», – роз’яснив якось комісар поліції.

– Вахтер сказав, що Лунн-Хельгесен живе на третьому поверсі, – повідомив Скарре, ховаючи мобільний до кишені. – Там по одній квартирі на поверсі. Виходів на дах нема. Щоб потрапити на чорні сходи, треба піднятися на четвертий поверх та пройти зачиненим холом.

– Гаразд, – сказав Харрі. – Посилай двох на чорні сходи, нехай чекають у холі.

Харрі всадовив до себе в машину двох поліцейських у формі. Один старший, інший – прищавий юнак. Обидва колись працювали зі Скарре. Він повів машину не на вулицю Осенгата, 12, а переїхав на інший бік і загнав її у двір напроти.

Двоє хлопчаків величезними, блискучими від цікавості очима роздивлялися озброєних поліцейських, поки Харрі пояснював їхньому батькові, для чого поліції треба ненадовго увійти до їхньої квартири. Харрі пройшов до вітальні, відсунув диван від вікна й уважно вдивився в квартиру напроти.

– У вітальні світло! – гукнув він.

– Там хтось сидить, – зазначив поліцейський, той, що старший.

– Я чув, що після п’ятдесяти зір погіршується на тридцять відсотків, – відповів Харрі.

– У мене чудовий зір. Он там, у великому кріслі, яке стоїть до нас спиною. Можна роздивитися частину потилиці та руки на підлокітниках.

Харрі зіщулився. Дідько, йому що, окуляри вже потрібні, чи як? Проте щойно старший підказав, куди дивитися, він усе роздивився.

– Залишайся тут та повідом по рації, якщо він ворухнеться. Гаразд?

– Гаразд, – посміхнувся той.

З собою Харрі взяв молодшого.

– А хто там хоч сидить? – запитав той голосно, щоб перекричати тишу, що тиснула, коли вони були вже на сходах.

– Чув про Сніговика?

– От дідько!

– Отож.

Вони перебігли через дорогу у двір будинку напроти. Вахтер, Скарре та п’ятеро поліцейських у формі стояли напоготів біля вхідних дверей.

– Ключів від квартири у мене нема, – сказав вахтер. – Тільки від під’їзду.

– Чудово, – відповів Харрі. – Ми спочатку подзвонимо. А якщо він не відчинить, ламатимемо двері. Усім приготувати зброю та якомога менше шуміти. Зрозуміло? «Дельта», ви зі мною…

Харрі дістав «Сміт-Вессон» Катрини, і за його сигналом вахтер повернув ключ у замку.

Харрі та двоє хлопців з «Дельти» – обидва з автоматами МР-5 – безшумно злетіли, перестрибуючи через три сходинки, нагору. Зупинилися біля синіх дверей, на яких була табличка з іменем. Один з поліцейських приклав вухо до дверей, повернувся до Харрі й похитав головою. Харрі прибрав звук у своїй рації й підніс її до рота.

– «Альфа» викликає… – Харрі зрозумів, що не дав поліцейському позивного, а прізвища його він не пам’ятав. – Спостережний пост за диваном. Об’єкт рухався? Прийом.

Він відпустив кнопку, і рація тихо зашипіла, а потім почувся голос:

– Так само сидить у кріслі.

– Зрозумів вас. Ми йдемо. Відбій.

Перший поліцейський дістав лом, другий став напоготів.

Харрі вже бачив цей прийомчик: один виламує двері, а другий стрімголов забігає всередину. І річ не в тому, що неможливо відчинити двері без застосування лома, а в тому, що ефект шуму, натиску, стрімкого проникнення всередину такий, що об’єкт зазвичай розгублюється й у дев’яти випадках з десяти застигає, наче кам’яний, у своєму кріслі, на дивані або в ліжку.

Але Харрі застережно підняв руку. Натиснув на дверну ручку й штовхнув двері.

Матіас не обдурив: справді не зачинено.

Двері безшумно відчинилися. Харрі показав на себе – він хотів пройти туди першим.

Квартира була обставлена зовсім не так, як Харрі собі уявляв, хоча у якомусь розумінні в мінімалістському стилі. В ній не було нічого: ані одежі у передпокої, ані меблів, ані картин. Тільки голі стіни, що зажурилися за новими шпалерами або побілкою. Складалося враження, що звідси дуже давно виїхали.

Двері до вітальні були прочинені, і в щілину Харрі побачив на підлокітнику крісла руку. Маленьку руку з годинничком на зап’ястку. Він затамував подих, зробив два довгих кроки, тримаючи револьвер перед собою обома руками, і штовхнув двері до вітальні ногою.

Поліцейські, які рухалися майже поза зоною його зору, уклякли:

Один прошепотів:

– Господи Боже мій…

Над