Читати книгу - "Коли впаде темрява"

техніку, навіть вночі — відтоді як Бетсі вже не лежить поряд, Кертіс почав спати чуйно. Проте все одно перевіряв, як правило, виглядаючи з-за останнього дерева у тінистому ряду двох десятків пальм. Просто для певності. Бо знищення пустих ділянок, поховання їх під тоннами бетону було для клятого Грюнвальда бізнесом.

А Мазефакер був хитруном.

Та наразі все йшло нормально. Якщо Грюнвальд спробував би шахрувати, Кертіс був готовий викинути тузи (в легальному сенсі). Тим часом Грюнвальд мусив відповісти за Бетсі, і він відповість. Навіть при тому, що Кертіс майже втратив бажання вв’язуватися в битву (він сам собі не зізнавався в цьому, але правду знав), він ще побачить, як Грюнвальд відповість за неї. Мазефакер ще взнає, що у Кертіса Джонсона щелепи з хрому… щелепи з хромованої сталі… і коли він у щось вчепився, то вже не випустить.

Повернувшись саме в цей четвер додому, за десять хвилин до того, як на Волл-стріт мав прозвучати дзвоник до відкриття, Кертіс, як він це робив завжди, перевірив, чи є нові повідомлення в його телефоні. Сьогодні їх було два. Одне від «Серкіт Сіті», либонь, якийсь торговець волів би продати йому щось нове, прикриваючись тим приводом, ніби бажає пересвідчитись, що він задоволений своїм настінним пласким екраном, придбаним ним усього місяць тому.

Відкривши наступне повідомлення, він побачив там 383-0910 М.

Ага, Мазефакер — навіть його телефон «Нокія» знав, хто він такий, бо Кертіс навчив його запам’ятовувати кляте ім’я. Питання полягало в тому, що могло знадобитися Мазефакеру від нього зранку цього червневого четверга.

Можливо, домовитися, і саме на умовах Кертіса.

Він дозволив собі посміятися з такої думки, а тоді відкрив саме повідомлення. Його приголомшило те, чого саме Мазефакер насправді бажав — чи хотів запевнити, нібито бажає. Кертіс мав підозру, що тут криється якийсь підступ, але не міг здогадатися, що Грюнвальд собі застановив цим досягнути. А ще цей його тон: похмурий, поважний, ледь не натужний. Може, не журба, але слова звучали журливо. Кертіс сам останніми днями таким тоном балакав по телефону, намагаючись знову включитися в гру.

— Джонсоне… Кертісе, — промовив Грюнвальд цим своїм натужним голосом. У запису зависла пауза, ніби він зважував, чи варто йому називати Кертіса на ім’я, а відтак він продовжив, так само важко і журливо. — Я не можу вести війну на два фронти. Давай з цим покінчимо. В мене зникло до цього всіляке бажання. Якщо я його колись мав. Я зараз у дуже скрутному становищі, сусіде.

Він зітхнув.

— Я готовий віддати ділянку, і фінансові причини тут ні до чого. Я також готовий компенсувати смерть твоєї… твоєї Бетсі. Якщо захочеш, зможеш знайти мене в моєму містечку Деркін Гров. Я пробуду там майже весь день. — Довга пауза. — Я зараз часто там буваю. З одного боку, мені важко повірити, що фінансовий ринок розвалюється, а з іншого — мене це зовсім не дивує. — Знову довга пауза. — Ти мусиш розуміти, що я маю на увазі.

Кертіс подумав, що оце ось він розуміє добре. У нього самого було відчуття, ніби він втратив свій ринковий нюх. Понад те, його це, здається, аніскільки не турбувало. Він впіймав себе на думці, що починає відчувати навіть якусь симпатію до Мазефакера. Цей його зажурений голос…

— Колись ми були друзями, — продовжував Грюнвальд. — Пам’ятаєш ті часи? Я пам’ятаю. Навряд щоб ми стали друзями знов — гадаю, розбіжності між нами зайшли надто далеко, — але ж ми можемо знову стати сусідами. Га, сусіде? — І знову довга пауза. — Якщо не дочекаюсь тебе серед моїх мальовничих руїн, скажу своєму юристові, хай він веде далі справу. На твоїх умовах. Але…

Тиша, порушувана лише диханням Мазефакера. Кертіс чекав. Уже сидячи біля кухонного столу. Йому було нелегко розібратися з власними почуттями. Згодом він зможе, але не тепер.

— Хотів б потиснути тобі руку і сказати, що дуже вибачаюсь за оту твою чортову собаку. — Тут почулися здавлені звуки, які були схожі — неймовірно! — на схлипування, а потім дзеньк, і телефонний робот оголосив, що більше немає повідомлень.

Кертіс ще трохи посидів на місці, у яскравих променях флоридського сонця, які не міг як слід остудити навіть кондиціонер, навіть о цій вранішній годині. Потім пішов до кабінету. Ринок уже відкрився: на екрані комп’ютера цифри почали своє безкінечне ворушіння. Він усвідомив, що зараз вони нічого не значать для нього. Залишив комп’ютер увімкненим, але написав записку для місіс Вілсон: «Мушу йти», перш ніж вийти з дому.

У його гаражі поряд з «БМВ» стояв моторолер, і йому раптом захотілося поїхати на ньому. Доведеться якось вклинюватися, щоб перетнути головну автомагістраль відразу за мостом, та хіба це вперше?

Йому сумно стиснулось серце, коли він знімав з вішака ключ до ролера і там дзвякнуло інше причандалля. Він мав надію, що це почуття мине з часом, але зараз воно було майже бажаним. Майже таким, як буває бажаний друг.

* * * * *

Напрузі між Кертісом і Тімом Грюнвальдом дав початок Рікі Вінтон, який був колись старим багатієм, а потім допровадив себе до того, що став старим маразматиком. Перш ніж допровадитися до смерті, він продав свою незабудовану ділянку наприкінці Черепахового острова Кертісу Джонсону за щирі півтора мільйони доларів, взявши у Кертіса завдаток — персонально ним виписаний чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, навзаєм він на звороті рекламної листівки виписав йому підтвердження про покупку.

Кертіс почувався трохи шахраєм через те, що скористався зі старечої недолугості, але Вінтонові — хазяїну компанії «Vinton Wire & Cable» — аж ніяк не загрожувала голодна смерть. І хоча півтора мільйони й можна розглядати як сміховинно низьку ціну за такий гарний шматок нерухомості на березі Мексиканської затоки, тим не менш, беручи до уваги теперішній стан ринку, ця ціна не була щоб аж такою божевільно низькою.

Ну… а хоч би й низькою, але ж вони зі стариганом симпатизували один одному, крім того, Кертіс належав до людей, які вважають, що будь-які засоби придатні в коханні та у війні, а бізнес — це різновид останньої. Економка старого — та сама місіс Вілсон, котра доглядала й за домом Кертіса, — засвідчила їхні підписи. Озираючись назад, Кертіс розумів, що треба було діяти розумніше, але тоді він дуже хвилювався.

Десь через місяць після того, як Вінтон продав незабудовану ділянку Кертісу Джонсону, він продав її ж Тіму Грюнвальду, тобто Мазефакеру. Цього разу ціна була реальнішою — п’ять мільйонів шістсот тисяч, до того ж цього разу Вінтон —