Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Цілий тиждень у селі вирувало, як у киплячому казані.

«Піду я до школи», — подумав Матіуш.

Він старанно займається арифметикою, але в старший клас, до вчителя, переходити не квапиться. Поводиться, як і раніше: носа не задирає, але й не боїться. Додому тепер повертається не сам, а з тим хлопчиком, який добре малює. І з ним сидить за однією партою. Матіуш так само не терпить брехні. Нашкодять, наприклад, у класі, Матіуш — нічого, сидить і чекає. Якщо вчителька не запитає, хто це зробив, змовчить. Але якщо запитає, а винуватець не зізнається, Матіуш показує на нього і сміливо говорить:

— Це він!

Після уроків хлопчаки погрожують:

— Почекай, донощику проклятий, ми тобі покажемо!

— Донощик усе робить нишком. А ти боягуз, коли в тебе сміливості не вистачає самому зізнатися.

Так жодного разу він ні з ким і не побився. Хлопці відчували: краще з ним не зв’язуватися.

У Матіуша щось таке у погляді, як у лорда Пакса: погляне пильно, і пустуни принишкнуть.

Яким же було здивування хлопців, коли Матіуш погодився грати в сніжки.

— У кого тричі попадуть сніжкою, той убитий. Хто впаде, той у полон потрапив, — розповідає правила гри Матіуш, пригадуючи битви в королівському парку.

Матіуш не командир, але визнаний полководець.

І всі беззаперечно йому підкоряються. Але він не зазнається, і ніхто не чув, щоб він кому-небудь сказав: «Е, багато ти розумієш, бовдуре!» Кожного уважно вислухає і, якщо порада ділова, погодиться, а якщо так собі, змінить трішки, і виходить, як належить, але нікому не образливо. А якщо порада нікчемна, пояснить чому.

— Треба генералів обрати, — запропонував хтось.

— Навіщо? — заперечив Матіуш. — Краще зробимо так: нехай кожен п’ять разів кине в ціль, і найвлучніших стрільців розподілимо порівну між двома загонами.

Хлопчаки намагаються схитрувати. Хто навмисне погано цілиться, хто схибить і сперечається, що влучив. Але Матіуша не проведеш: він пильно стежить за змаганням.

— Ставлю умову: не ображатися й не сперечатися.

Генеральна битва все відкладалася: то відлига, то сніг дуже сухий — сніжки розсипаються. Але Матіуш радить зачекати.

Поспішиш — людей насмішиш.

Старшокласники напрошувалися грати з ними.

— Ні, — сказав Матіуш, — спочатку ми самі спробуємо.

Три дні тривала підготовка до битви: будували фортеці, насипали снігові вали.

Матіуша більше не вважають гордівником. Хлопці полюбили його. Хто стільки цікавих казок знає? Лише Матіуш. Щоб хлопці не здогадалися, що казки негритянські, Матіуш змінював імена.

З кожним днем зростає його слава. А разом із нею цікавість: хто він і звідки? Відомо, що його батько тюремний наглядач, і все.

— Марцинеку, ти бачив злочинців?

— Це правда, що їх по очах можна впізнати?

— А ти багато країн побачив?

Матіуш прагне перевести розмову на іншу тему. Але хлопчаки — народ наполегливий.

— Не ухиляйся, розкажи нам усю правду.

— Що? — перепитує Матіуш, ніби не розуміє, про що йдеться.

— Дай чесне слово, що розповіси все, як було.

— Чесне слово, розповім, коли прийде час.

Але, відверто кажучи, Матіушу дуже не хочеться, щоб цей час настав. Знову він обжився тут, звикся, і його всі полюбили. У школі — добре, і з хлопцями він ладнає. Є серед них, правда, кілька шибеників, але вони прагнуть виправитися. Адже відразу це ніколи не виходить.

— Думаєш, я сам не знаю, що я задирака й забіяка? Ну, говорю я собі, з понеділка виправлюся. Минає понеділок, вівторок, а я все такий самий, — скаржився Матіушу один.

— Не розумію, чому мені так подобається злити інших. Це я ще себе стримую, а то зі мною ніхто і гратися б не став, — признавався інший.

— Тепер я сумирний, а знав би ти мене раніше! Мені, бувало, все одно: чи собака, курка, старий, кінь, дитина. У мене ніби руки сверблять. Схоплю камінець чи палицю, розмахнуся, і — раз! Ось подивись, — і показує на голові, на руках, на ногах великі й маленькі шрами. — Оце слід кінського копита. А тут сокирою по пальцеві цюкнув. А це склом від розбитої пляшки порізався — кров лилася, ледве зупинили. Тут ось собака вкусив, коли я санчата йому до хвоста прив’язував.

Старшим став, за розум взявся, а то страх, що виробляв! — розповідав третій.

Матіуш усіх вислуховував і одному радив одне, іншому — інше. Але кожному говорив: не падай духом. Не опускай рук. Старайся.

— Головне — сильна воля. Але з неба вона не звалиться, її треба виховувати в собі, тренувати. Захотілося, наприклад, тобі допливти до маяка, але без тренування ти лише із сил виб’єшся, а мети не досягнеш. Або, уяви собі, що ти дикун…

І, захопившись, Матіуш починає розповідати про негрів як людина, що сама їх бачила.

Хлопці часто згадують у розмовах короля Матіуша.

— Був би живий король Матіуш, учитель не посмів би нас за вуха дерти.

— Ось тут за розпорядженням короля Матіуша почали будувати карусель.

— А шоколадки — пам’ятаєте? Лише три рази видали, і то не всім дісталися.

— У столиці, кажуть, дорослі в школу ходили, а хлопці їх по руках били і в куток ставили. От потіха!

І хлопці весело сміялися, ніби згадуючи забавну історію. А Матіушу ставало ніяково. Він замовкав і важко зітхав.

Він немов передчував, що скоро закінчаться тихі, безтурботні дні. І попереду чекають на нього боротьба й турботи.

Частково передчував, а частково знав від людей, які читали газети.

У газетах повідомили про смерть Старого короля і про те, що на престол знову вступив його син. Молодий король дорвався до влади й відразу ж уклав військовий союз із царем Пафнутієм. В армії спалахнув заколот (солдати й офіцери його не любили), але він розстріляв бунтівників і оголосив, що надалі вчинятиме так з кожним, хто піде проти нього. А королям заявив, що вони обманним шляхом відняли в нього порт. Із Сумним королем він остаточно посварився.

— Адже ти сам підписав договір, — урезонювали його королі. — А договір королів відмінити не можна.

— Підписував, по-перше, не я, а батько, а по-друге, Матіуш на Куфайці цілі два договори підписав, ну то й що?

— Правильно, але Матіуш був п’яний.

— А хто йому велів напиватися? Потім, одна справа, будь він живий, а інша — коли помер.

«Війна спить», — спали Матіушу на думку слова доглядача маяка.

Спить, але в будь-який день може прокинутися.

І Матіуш сидів на уроках із відсутнім поглядом, не слухаючи запитань учительки. Але хто знає, які важливі проблеми вирішував він у ці хвилини.

— Марцинеку, на уроках треба бути уважним, — зробила зауваження вчителька.