Читати книгу - "Останній дон"

— Маєте рацію, — сказав він, — все, що ви кажете — чиста правда. Час від часу я насолоджуюся життям. А вниз я ковзаю по життєвій дузі. — Він випив вино із своєї склянки й діловим тоном вів далі: — Писати я вже ніколи більше не буду. Писання романів — це глухий кут. Все одно що бути ковалем. Скрізь тепер кіно і телевізор.

— Нісенітниця, — не погодилася Клавдія, — люди завжди читатимуть.

— На вас просто напала ледач, — ущипливо докинула Моллі. — Будь-що, аби тільки не писати. Ось у чому справжня причина, чому ви хотіли піти з життя. — Всі засміялися. Ернест підклав їм із своєї тарілки яловичини, потім ще десерту. Добре вихованим він бував тільки за столом: виглядало на те, що він любив годувати людей.

— Усе це правда, — погодився він, — одначе письменник ніколи не може заробити добрих грошей, якщо не пише примітивні романи. І навіть у цьому глухий кут. Роман ніколи не може бути настільки примітивний, як кіно.

— Навіщо ти принижуєш кіно? — розгнівалася Клавдія. — Я бачила, як ти плакав на хороших кінофільмах. Це справжнє мистецтво.

Вейл раював. Хай там як, але він виграв битву із студією, отримав свої відсотки.

— Клавдіє, я цього зовсім не заперечую, — сказав він. — Кіно — це мистецтво. Нарікаю я від заздрощів. Кіно знецінює романи. Який сенс виписувати ліричні відступи про природу, змальовувати світ у багрянці призахідної заграви, засніжені гірські хребти, дивовижні хвилі великих океанів? — Вейл перейшов на ораторський тон, вимахував руками.— Що можна написати про пристрасть і жіночу красу? Який з усього цього хосен, коли все можна побачити на кіноекрані в барвах фірми «Техніколор»? Ох, ці загадкові жінки з повними червоними устами, їхні магічні очі, коли ти можеш їх бачити з голими задами, а груди такі апетитні, як беф-веллінґтон. Все навіть набагато краще за реальне життя, про прозу не варт і згадувати. І як ми можемо описувати дивовижні подвиги героїв, що сотнями кладуть своїх ворогів, які долають дивовижні й неймовірні спокуси, коли все це подають вам у потоках крові просто перед очі: обличчя в тортурах і агонії на екрані. Актори й кінокамери виконують всю роботу, навіть не перепускаючи через мозок. Хитромудрий Сталлоне в ролі Ахілла в «Іліаді». Єдине, на що екран не спроможний, так це проникнути в думки своїх героїв, не може відтворити процесу їхнього мислення, життєвої багатогранності. — Він зробив коротку паузу, а потім додав тужливо: — А знаєте, що найгірше понад усе? Я — схибнутий на елітарності. Хотів бути митцем, бути чимсь особливим. Ось де правда, чому мене так муляє, що кіно таке демократичне мистецтво. Кіно під силу зробити будь-кому. Маєш, Клавдіє, рацію, я бачив кінофільми, що зворушували мене до сліз, та я знаю, що створили їх люди недоумкуваті, бездушні, невігласи, без єдиного проблиску моральності. Сценарист малописьменний, режисер — крайній егоїст, продюсер — різник моралі, а актори гатять кулаками в стіну чи дзеркало, щоб показати глядачеві, що вони не в настрої. Але кіно свого домагається. Яким чином? Бо кіно експлуатує для власного творення скульптуру, живопис, музику, людське тіло, науку і техніку, а письменник має тільки низку слів, чорне чорнило, чорний друк на білому папері. І, правду кажучи, все це не так жахливо. Це — поступ. І нове велике мистецтво. Демократичне мистецтво. І мистецтво без страждань. Просто купи таку як слід кінокамеру й домовся з приятелями.

Вейл переможно глянув на дам за столом.

— Хіба це не чудесне мистецтво, де не потрібно справжнього таланту? Яка це демократія, які це ліки на душу: створити свій власний фільм. Це мистецтво замінить секс. Я ходитиму на ваш фільм, а ви — на мій. Це мистецтво, яке змінить світ і змінить його на краще. Клавдіє, будь щаслива, що ти причетна до такого мистецтва, за яким майбутнє.

— Ви просто блаженний поц, — оцінила його просторікування Моллі. — Клавдія за вас боролася, захищала вас. А я була з вами терплячіша, ніж із будь-яким убивцею, котрого захищала. А тепер ви запросили нас на вечерю для того, щоб ображати.

— Хіба я ображаю? — Вейл, здавалося, був щиро здивований. — Я просто називаю речі власними іменами. Вам обидвом я дуже вдячний, і я вас люблю. — Якусь хвильку він помовчав і скромно додав: — Я ж не кажу, що я кращий за вас.

— Ернесте, лайна в тобі по горло, — вибухнула сміхом Клавдія.

— Тільки в реальному житті, — приязно уточнив Вейл. — Може, перейдемо трошки до справи? Моллі, якби я пішов із цього світу і всі права перейшли б на мою сім'ю, «Лоддстоун» заплатила б п'ять відсотків?

— Щонайменше п'ять, — відповіла Моллі, — а тепер ви збираєтеся покінчити з собою за кілька додаткових відсотків? Я взагалі відмовлюся мати з вами справу.

Клавдія зиркнула на нього стривожено. Вона не довіряла його піднесеному настрою.

— Ернесте, тобі все ще мало? Ми провернули для тебе прекрасну оборудку. Я була просто захоплена.

— Клавдіє, ти зовсім не розумієш справжньої суті світу, — у Вейловому голосі звучали теплота і ніжність. — Саме тому твої сценарії такі прекрасні. Що з того, що я щасливий? Найщасливіша людина у світі переживає у своєму житті жахливі моменти. Жахливі трагедії. Ось поглянь на мене. Щойно я здобув велику перемогу. Відпала потреба вчиняти самогубство, я насолоджуюся цією вечерею, я насолоджуюся товариством двох вродливих, розумних, прихильних до мене жінок. І мені добре, що моя дружина і діти будуть матеріально забезпечені.

— Тоді якого біса ви скиглите? — поцікавилася Моллі. — Навіщо псуєте приємний вечір?

— Тому що я неспроможний писати, — признався Вейл. — Трагедія в цьому не велика. Насправді це вже не так важливо, але це єдина справа, яку я вмію робити. — Кажучи це, він управлявся з трьома десертами з таким явним апетитом, що обидві жінки вибухнули сміхом. Вейл усміхнувся їм у відповідь. — Ми, звісно, старого Елі надурили, — сказав він.

— Ти надто близько береш до серця письменницьку творчість, — сказала Клавдія. — Просто трохи розкрутися.

— Сценаристи письменницькою творчістю не переймаються, бо вони не пишуть, — відмахнувся Вейл. — Я не можу писати тому, що мені нічого сказати. Поговоримо про щось більш цікаве. Моллі, я ніяк не