Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Ледача річка, пожовклий ярок, зорана боротьбою земля і чиєсь тіло неподалік. Від тіла плив запах нечистот і крові. Запах смерті. Хотілося відвернутися, не бачити, піти геть та ніколи не знати, хто там лежить. Пилип наблизився: у замерзлій багнюці розпростерся Олекса Воропай, голий, випатраний, у крові й рештках хутра.

— Брате!

У роздертій горлянці біліла кістка. З живота, немов кубло мертвих змій, навсібіч стирчали перегризені кишки. Пилип упав на коліна.

— Пробач, брате...

Очі різонуло розпачем. Пилип заридав, не в змозі спинитися, кожен погляд на мертвого Джінджика перехоплював подих та вивільняв нові сльози. Він оплакував Олексу та інших убитих, Майю та втрачене кохання, плакав за собою та життям, якого так і не відбулося, плакав, бо ніколи не дозволяв собі сліз.

Чи плакав би за ним Воропай? Байдуже. Його смерть на совісті Пилипа. Бодай несвідомо, бодай у безпам'ятстві. .. Жодна перемога тепер нічого не важить.

Він обережно торкнувся руки побратима: холодна, наче камінь. Отже, вони пролежали тут майже добу. Пилип обережно закрив очі Олекси, намагаючись не дивитися на перекошений в агонії рот. Відійшов до річки, пірнув, змиваючи з себе власну й чужу кров. І тільки після цього збагнув, що голос у голові зник. Звір зник... Але якою ціною?

Він борсався у крижаній воді, доки ногу не схопило судомою. Пилип вибрався на берег і, як міг, омив тіло побратима; по жалобному іржанню розшукав коня Воропая; знайшов у саквах вбрання. Одягнувся, потім довго бинтував подерту мертву плоть, опісля невміло вбрав небіжчика — задублі кінцівки не бажали коритися.

— Пробач, брате...

Пилип застрибнув верхи (після його низенького Бурана кінь Воропая здавався височенним), перекинув тіло через сідло та поїхав у пошуках дуба, де під кривавим місяцем зомлів. Дерево знайшлося за милю.

Дивно, чому Звір так довго біг, а потім став до бою? Чи він напав на Олексу, і Воропай, збагнувши, що сили нерівні, вирішив тікати? Мабуть, так воно і трапилося. Пробач, брате...

Характерник обережно поклав небіжчика під дубом, уклав до рук бартку, поклав на очі по червоному листочку.

— Стрінемося по той бік.

Та рушив до іншого мертвого.

Навколо Бурана застигла велика темна пляма крові; круки виклювали очі та найсмачнішу плоть. Його вірний друг, який був поруч усі ці роки, який ніколи не зраджував і не боявся... При погляді на Бурана відчуття безпросвітної самотності накрило Пилипа саваном.

Сакви зникли: певно, хтось від дороги помітив та вирішив привласнити. Забрали навіть дрантя, лишили тільки лук зі стрілами — їх чомусь не чіпали, крім тих, що мали срібні наконечники, — та черес, який старанно втоптали в землю. Колись люди боялися наближатися до речей характерника, але ті часи минули...

Обличчям ковзнув сонячний зайчик. У траві Пилип знайшов непомічений мародерами піштолик. Що це, як не знак?

Без голосу в голові було дивно, порожньо та напрочуд спокійно. Ніхто більше не ставив під сумніви його рішення, ніхто не глузував з його планів. Пилип дістав із бруду черес, ретельно вичистив клямри, застібнув на поясі. Закинув сагайдак і лук за спину, поправив завеликий на нього одяг, підійшов до дуба та сів по інший бік від Олекси.

Вони мали вдвох попередити Орден про Енея та спинити його, разом дізнатися долю Качура... Але вбивство Джінджика перекреслило це. Певно, більш ніж за добу Еней скоїв усе, що планувала для нього Таємна варта. Ось і весь нікчемний здобуток довгих розслідувань брата Варгана...

Це Пилип мав би лежати мертвим. Якби він покінчив з життям завчасно, то Воропай був би живий та, напевно, перехопив би розмову Шевальє та Кривденка, і все пішло б інакше. Але Пилип боягузливо сховався за вигадкою про останній обов'язок — ось до чого це призвело! Все це на його совісті, починаючи від тих чотирьох нещасних, що він загриз на Острівній війні.

Варто розіслати останні листи друзям. Але... Що написати? Про те, як він приховував таємницю, за яку давно мали вбити? Про те, як удаваний розумник коїв одну помилку за іншою?

Ні. Нехай вони запам'ятають його іншим. У їхніх спогадах він залишиться кращим, ніж був насправді.

— Прощавайте.

Пилип приклав дуло до скроні. Згадав квітуче поле, пахощі степу, мамині вінки. Згадав спалену домівку, ніч срібної клямри, аркан біля дуба Мамая. Згадав Майю, літні прогулянки, довгі ночі, її усмішку.

Друзі. Війна. Самотність. Звір. Чи переміг він його насправді? Чи то був черговий обман? Байдуже. Тепер — байдуже.

Він натиснув гачок.

Постріл оглушив, праву частину обличчя та руку роздерло болем. Хіба смерть має бути такою болючою?

Він вдихнув, кліпнув очима, поворухнувся та з відчуттям глибокого розчарування збагнув, що досі живий. Від пострілу дуло піштолика вибухнуло.

— Клята продавчиня, — прохрипів Пилип та на все горло заволав: — Щоб тебе, лярвисько, розпердолило!

Сіроманець підніс до обличчя пальці: почорніли від пороху, нігті й фаланги навдивовижу збереглися. Скроню посікло дрібними уламками срібла, а верхній шматок вуха відірвало й пожбурило у невідомому напрямку. Нестерпно смерділо паленою шкірою та горілим волоссям. Почуваючись найбільшим у світі дурнем, Пилип угамував кровотечу чарами, так-сяк промив рану та наклав цілющі мазі.

Звір, напевно, луснув би від реготу. Треба ж бути таким невдахою! Не зуміти навіть застрелитися... Чому він, телепень, жодного разу не випробував зброю?

Каурий кінь Воропая осудливо поглядав, як Пилип копирсається у саквах Джінджика, але стояв сумирно. У сумках не знайшлося ані запасного піштоля, ані срібного ножа. Пилип зітхнув. На душі лежала гірка образа за невдачу, а топитися, вішатися чи вигадувати інший спосіб самогубства він не хотів — як і не бажав відступитися від свого рішення. Пилип хвилину збирався з думками, а потім торкнувся теплої кори та надиктував Басюзі послання.

— Нехай мене судить Рада Сімох осавул. Я не тікатиму і готовий прийняти смертну кару, — завершив зізнання Пилип. — Чекаю ваших наказів. Нехай Мамай допомагає.

Він надіслав скарбничим назву дуба, де лежав мертвий Воропай, трохи вагався, чи варто переслухати отримані листи, та зрештою вирішив, що доки серце б'ється, він має тримати пошту в порядку.

Його чекало повідомлення від Енея.

«Я скоїв величезну дурню, брате. Ти мене попереджав, але все так безглуздо склалося... Я мав би розповісти раніше. Але нехай, сам винний! Зараз іду до