Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Коли вони спробували вийти з будинку, на них уже чатувала турецька поліція. За читанням усіх тих прадавніх історій двадцятого століття у погребі час минув непомітно, і їх таки почула чергова медсестра.

Не встигли вони відчинити вхідних дверей, як спалахнули фари автомобілів і пролунав наказ здаватися. Вулицю заполонили поліцейські, які ховалися зі зброєю напоготові за машинами й фургонами.

Кейті прийняла рішення миттєво й без жодних вагань.

— Цих людей я беру на себе, — сказала вона. — А ти тим часом знайдеш інший вихід з будинку.

— Але… — запротестував Стентон, та Кейті його спинила.

— У цьому цивілізованому світі вижити тобі набагато легше, ніж мені, — мовила вона. — Крім того, мені вже час померти. Я завжди присягалася, що ніколи не позбавлю себе життя сама, що Партії доведеться-таки мене вбити, що я помру у боротьбі з нею. Що ж, так воно і буде. Адже якщо завдяки моїй смерті ти зумієш звідси вибратися, Партії, можливо, не існуватиме взагалі. Та й справді, мені вже час. Час піти до моїх дітей. — Очі у неї сяяли і дивилися вже мовби хтозна-звідки. — Іди. Зроби для цього останнього двадцятого століття все, що зможеш. Потім їдь у Кембридж. Ти мусиш туди поїхати, Г’ю. Мусиш зробити так, щоб історія нарешті пішла своєю дорогою.

— Я поїду, — відповів Стентон.

А тоді нахилився і поцілував її у щоку.

Йому на подив, Кейті його обняла, притягнула до себе й обняла. Це вперше вони торкнулися одне одного після того, як у готелі «Кемпіньскі» вона кинулася на нього просто з ліжка, наміряючись убити.

Ті обійми тривали хіба якихось кілька секунд, а проте Стентонові здалося, наче вони вмістили у себе печалі цілого світу. Кейті міцно притиснулася до нього і поклала голову йому на плече.

А коли відступила, на очах у неї знову бриніли сльози.

З двох кишень вона витягнула по пістолету і мовила:

— Прощавай.

— Прощавай.

Стентон обернувся і кинувся через будинок шпиталю назад. З різних дверей визирали лікарі, медсестри та пацієнти, проте він не звертав на них уваги, а вони не намагалися його зупинити.

Знову він збирався втікати через дах і раптом збагнув, що ось уже вдруге залишає позаду жінку, до якої йому зовсім не байдуже.

Кількома сходовими маршами Стентон піднявся догори. Знизу долинули звуки стрілянини: то Кейті вже зайнялася поліцією. Він знав: про те, щоб у нього було достатньо часу для втечі, ця жінка подбає. І коли їй померти, вирішить не поліція, а вона сама.

На горищі йому трапилося дахове вікно; через нього він і вибрався в ніч.

Знову сам-один.

До будинку хроноситів у Константинополі Стентон уже не повернувся.

Натомість востаннє вирушив до Берліна.

Де шукати Розу Люксембург, він знав. У дитинстві для Кейті та її друзів-піонерів історія Розиної боротьби та подальшої славної революції була чимось на взірець священного писання. Під час поїздки потягом через Європу вона повідомила Стентонові адресу конспіративної квартири, де місяцями переховувалися під час переслідувань підпільники Люксембург та Лібкнехт. У столітті Кейті той дім перетворили на святиню, таку собі Мекку для вищих партійних чинів. Стентон же мав намір зробити так, щоб у цьому столітті про нього пам’ятали тільки як про місце, де одну не надто відому соціал-демократку застрелив один зовсім не відомий убивця.

А потім… що потім?

Що потім, Стентон уже знав. Ні про що інше під час своєї останньої поїздки потягом зі Стамбула й не думав.

Отже, він розшукає Бернадет Бердетт. У Берліні вона під вартою, дома в Ірландії чи деінде, він її знайде. І візьме з собою до Кембриджа — навіть під дулом пістолета, якщо доведеться. Там поведе до помешкання декана Трініті й покаже Ньютонову скриньку. А коли вона побачить усі ті папери на власні очі й переконається, що вся його історія — щира правда, він їх знищить, усунувши таким чином можливість перезавантажувати час назавжди.

Опісля вони з Бернадет зможуть разом вирушити в останнє, нарешті останнє двадцяте століття. Вона — на задньому сидінні його «енфілда» 1914-го року випуску.

Ось такий був у нього план. «Граніт проти Ньютона».

Зі свого номера в готелі «Кемпіньскі» Стентон вибирався на ще один замах. Бронежилета цього разу не мав, залишив його у помешканні, де жив із Бернадет, а от один зі своїх «ґлоків» ретельно почистив і зарядив, хоч і знав, що куля йому знадобиться лиш одна.

Він поїхав до таємної криївки соціалістів і засів поблизу, причаївшись у машині, яку винайняв спеціально для цієї справи. Кейті розповідала, що Роза Люксембург, добре замаскувавшись, щодня вирушала звідти агітувати і піднімати народ на революцію.

А онде й вона, як він і розраховував. Лібкнехта поруч не видно, зате обабіч крокують двоє охоронців. Їх убивати, скоріш за все, не доведеться, сподівався Стентон. Навряд чи в цьому буде потреба, мішень же — мов на долоні.

Сидячи за кермом, він опустив скло і, поклавши пістолет на руку, прицілився. Гвинтівка тут не потрібна: відстань невелика, а «ґлок» б’є без промаху.

Раптом ззаду щось зашаруділо. Стентон рвучко обернувся і побачив, що через відчинене з огляду на теплу погоду вікно з боку пасажирського сидіння в салон авто зазирає якийсь чоловік. В руці у нього був пістолет незнаного у 1914-му різновиду, виготовлений із полімеру — матеріалу, якого на той час ще не винайшли.

І Стентон умить все збагнув.

Минуло ще одне століття.

Століття, в якому він убив Розу Люксембург, але й сам, очевидно, загинув, бо Ньютонової скриньки знищити не зумів.

Адже ось — новий гість із майбутнього.

І прибув він, щоб запобігти вбивству Рози Люксембург.

Усе це блискавкою промайнуло в голові у Стентона тієї миті, коли його очі зустрілися з очима його співбрата-хроносита.

Він хотів був крикнути: «Убий мене, якщо мусиш, але, заради Бога, поїдь потім у Кембридж і знищ ту скриньку!».

Проте думка швидша за слово.

Слова зронити він так і не встиг.

Тієї миті у часі та просторі Г’ю Стентона з часової петлі усунули.

49

Ісаак Ньютон не зводив очей із прядки.

Зближалася північ, і його проймала страшенна втома, адже він не одну годину просидів у екіпажі, повертаючись до Лондона після поїздки в Кембридж. Тепер був уже дома, і небога саме принесла йому гарячого молока, бо він поскаржився, що через усі клопоти та тривоги навряд чи й око склепить до ранку. Тож так разом вони тієї миті й сиділи: жінка пряла, а старий дивився